Молоді літа короля Генріха IV

— Наварро, де ти подів нашу гладуху Марго? — спитав Карл, кидаючи на стіл карти. — І чого це не показується моя мати? Це ж вона спіймала вас, гугенотів, як пташок на липкі прутики. Еге, а де ж усі придворні дами? — Він раптом помітив, що в колі глядачів дуже мало жінок.

Його брат д'Анжу щось шепнув йому. Та сам Карл і не подумав стишувати голос:

— Королева, моя мати, тепер приймає чужоземних послів. Вони зійшлися до її кабінету. Всі зразу. Ось воно як. До мене з'явитися ці пани забули. А втім, і ми не помітили їхнього приходу. Вони прийшли зовсім тихенько: посли великих держав знають і велику таємницю, як робитись невидимими. — І він недбало кинув на стіл другу карту; в його поведінці відчувалося тихе презирство, він ніби казав: «Знаю я, що тут за гра, і хоча граю з вами, але близько до себе вас не підпускаю».

Герцог Лотарінгський роздав по чотири карти. Гра називалася «прим»: хто набере по карті з усіх чотирьох мастей, виграє певне число очок. Наварра відкрив свої карти — у нього були всі чотири масті.

— Анрі,— раптом звернувся до нього тезко з дому Гізів, — тобі це буде приємно почути. Бач, переді мною посли не вдавали невидимих. Вони висловили мені свій подив, що ми якраз тебе зоставили живого.

То була пуста хвальба, пустий виклик, бо саме з Гізом сьогодні не схотів би показатись на людях жоден посол. Анрі Наварра відповів тим, що знову відкрив свої карти: по одній кожної масті.

Та коли він зробив це втрете підряд, одному з гравців урвався терпець: герцогові Анжуйському. Попри свій страх перед Карловими нападами шалу, він наважився грюкнути кулаком об стіл: у нього самого був тепер напад шалу. Веселий, милостивий настрій переможця мов вітром звіяло. Бо посли не прийшли зовсім. Насправді пані Катрін жерла нетерплячка почути їхні поздоровлення. Вона не важилась показатись на люди, поки інші владарі не схвалять учиненого, і не випускала Марго. А Гіз зухвало хизувався як народний улюбленець, вражаючи всіх своєю могутньою статурою ще дужче, ніж похвальбою. Та Карл Дев'ятий, і не думаючи про те, щоб присадити цього нахабу, нишком радів. «Таємний гугенот!» — ненависно думав його брат д'Анжу. Спадкоємець трону відчував, що двір починає розуміти справжнє становище. Обличчя навкруги були стурбовані: куди ж податись, кого триматись? Обличчя зрадників. А ще коли згадати, що й місто злякано принишкло, вже ладне зректись Варфоломіївської ночі, як і двір! Надзвичайна втіха, яку був відчував синок-улюбленець, ураз змінилась такою прикрістю, що він аж схлипнув. Ось яка нагорода за великий подвиг. За те, що ти щиро прагнув розбудити людей з животіння, піднести їх вище й заради цієї високої мети відкинув і сумління, й людяність. Сам звільнив себе від християнських обов'язків і заповідей правди. Ось що він зробив; д'Анжу, вихований священиками й гуманістами в Наваррському колегіумі, дуже добре все розумів. «Я ж не Гіз, що все на світі забув, так запишався своєю статурою. Я навіки зв'язав своє ім'я з Варфоломіївською ніччю!» Це виправдало б себе в разі успіху; але з кожною годиною видніш було, що все обертається невдачею.