Янголи, що підкрадаються

— Куди підемо, Ігоре?

І навіть спиною відчула, як він здригнувся.

— Давайте піднімемося на мою яхту.

«Або спустимося в пекло».

— Як скажете.

Яхта, не надто велика, але міцна й акуратна, створена вочевидь для того, щоб отримувати задоволення від морських походів — Дана якось так відразу зрозуміла, що вона може ходити також і морем, — а не для хизування своїм багатством, тихо гойдалася метрів за п’ять від берега. Ігор посадив Дану в один із човників, свиснув голосно, як билинний Соловей-розбійник, і за дві хвилини їй уже подавав руку симпатичний рудий моряк — судячи з масті, майже родич. Піднімаючись на борт, Дана помітила назву яхти — «Олена».

— Так, — сказав Ігор, зауваживши її погляд. — Це — на її честь.

Вони сиділи на палубі за крихітним відкидним столом — Дана на стільчику, а Ігор — на мотку канатів, за який він голосно обіцяв дати комусь прочуханки, пили чеське пиво прямо із пляшок і говорили, перебиваючи одне одного, доки не стемніло.

— Я любив її, Дано. Я справді її любив. Здається, я й досі кохаю її, вірите? Стільки років минуло… Я не знав, що в мене є син. Узагалі не знав, що вона вагітна. Чому вона не сказала мені?

У картатій червоно-чорній сорочці та бежевих шортах до колін він скидався на успішного банкіра не більше, ніж Дана — на балерину, і з вигляду йому можна було дати років двадцять п’ять. Дані, яка знала, що йому добряче за тридцять, лишалося тільки дивуватися. Вона глянула на його руки, коли він поставив напівпорожню пляшку на стіл — міцні, навіть грубі, мозолясті… Підписуючи чеки, таких мозолів не заробиш.

— Мабуть, не думала, що слід ще поповнювати вашу сім’ю.

Ігор ковтнув пива.

— Я бачу, ви багато про мене знаєте.

— Мимоволі.

— Так. Ви цього не хотіли, правда ж?

— Ну чому ж? Навіть у банк ваш заходила — із вашим сином на руках. Так прагнула дізнатися про вас побільше — аж тяму відбило. Просила охоронця переказати вам, що мені треба з вами поговорити — про Олену Тиктор. Він мене тоді не пустив, — Дана усміхнулася спогадам. — І вам, я так розумію, нічого не передав. Що ж, правильно зробив, до речі. Я б себе тодішню теж нікуди не пустила.

— Хто він?

— Ви про що?

— Як звали охоронця?

— Ой, облиште, — промовила Дана. — Він мені не назвався, а я була не в тому стані, щоб бейджики розглядати.

Ігор, і сам зрозумівши всю безглуздість цього спалаху, знітився.

— У мене й справді була сім’я. Дружина, Ліда — вона мене з армії чекала, і…

— А ви ще й служили?

— Аякже. Три роки. Власне, не армія, а флот — далекосхідний. І діти…

— Двоє доньок.

Ігор усміхнувся.

— Уже — троє.

— Вітаю, тато-герой.

— Не будьте такою. Моїй меншій — лише три рочки. Вона не народилася б, якби Льоля погодилась — я пропонував їй вийти за мене заміж. Я забезпечив би Ліду й дітей, слава Богу, є чим, але я справді не міг без неї.