Янголи, що підкрадаються

— Як бачите, змогли. І добре, що вона не погодилася. Тоді у вас не було б меншої доньки.

— Я не любив Лідію. Ніколи не любив. Але ніколи й пригод не шукав. Я… знаєте, Дано, ви, певно, будете сміятися, але я ціную вірність. Хороша така риса — вірність, правда? Це стрижень людини. Там, у морі, без неї ніяк. Я ще тоді це зрозумів, у двадцять років. Потім звільнився, але залишився моряком. Я ним народився. Як Льоля народилася іхтіологом. І мій син — у маму пішов. Як вона?

І тут Дані нарешті справді стало страшно.

— Хто «вона», Ігоре?

— А про кого ми говоримо? Як Олена? Як її шлюб? Чому хлопчик живе з вами — ні-ні, не заперечуйте, це дуже помітно. Вона, певно, десь на атолі за кораловими рибами ганяється, ні?

— Ігоре, вона померла. Через тиждень після пологів.

Мовчання накрило їх вогким рядном. Минула хвилина — чи вічність, перш ніж Ігор озвався:

— Ви покажете мені, де її могила?

Дана спромоглася лише кивнути.

— Я так і думав, власне. Вірніше, відчував. Не хотів вірити, та… серце не обдуриш. Я тільки не відчув, що вона вагітна. Пам’ятаю так, наче то було вчора, і те, як вона прийшла влаштовуватися на роботу, і те, як вона звільнялася. Вона була геть мокра… в той, перший день… і чомусь дуже роздратована. Я навіть здогадувався, чому. Я дуже добре це знав, якщо чесно. Вона прийшла за рекомендацією мого знайомого, директора райгастрономторгу — тоді ще були такі установи, якщо пам’ятаєте, і він у нас кредитувався, паскуда. Він завжди рекомендував лише жінок, і справжніх професіоналок, я без іронії це говорю, жодна з тих, кого я взяв на роботу за його порадою, мене не підвела. Більшість ще й досі в «Каравелі» працюють, але я також знав, за яких умов жінка може отримати його рекомендацію. За якої головної умови. І що я міг зробити? Набити йому писок? Може, й варто було, та він нікого не ґвалтував, не примушував, просто пропонував — свою жирну тушу в навантаження до хорошого місця. Певно, були й такі, що відмовлялися, та вони до мене, як ви розумієте, не приходили. Мені — навіть стало неприємно, що й ця була Петрова — його Петром звали, дядька того, і про його протеже ми з друзями говорили «була Петрова». І вона зрозуміла, що я все знаю, спалахнула так, зробила крок назад, а потім зупинилася, розправила плечі, і погляд цей… хто ти, мовляв, такий, щоб мене судити? І тут я відчув себе винним — за все. За Петра, за тих чоловіків, що дупами дивани протирають, доки жінки працюють, за економічну ситуацію в країні… Він, до речі, вже помер, Петро. Я сумбурно, мабуть, розповідаю…