Янголи, що підкрадаються

Василь почав конвульсивно смикати схиленою на лівий бік головою.

— Та вгамуйся, кажу тобі, Васю — довше проживеш. Хоча мені це байдуже, бо про дядю Сеню, на жаль, ти мені вже нічого не розкажеш. Цілком очевидно, втім, що це був твій, як сказав би Ден, ситуативний знайомий. Ні, ну, звісно, перетиналися десь — може, машину в твоєму гаражі ставив… А це, до речі, ідея — про гараж. Хоча стільки часу минуло, навряд чи хтось згадає товстого підсвинка на ім’я Семен… Скажи мені, Васю, а чи збереглися якісь документи, чи він авто своє по блату заганяв?

Василь щось мугикав, а набряклі очі дивилися на Неждану з ненавистю.

— Мовчиш? Неґречний ти, Васю, тебе ж жінка питає… Ну, та, либонь, по блату. Я, звичайно, перевірю, але шансів мало. Дивно, ще тоді дядя Сеня якимось більш пещеним виглядав — порівняно з тобою. Певно, не самогон жлуктив, а коньяк, і не «Метаксу» палену… Хоча питання, чим чорт кращий за сатану — то вже філософія, а я — математик. Так, таки стала математиком — пам’ятаєш, як я любила цю науку? Працюю я… ну, менше з тим, тобі не конче знати, де — ще заговориш, не дай Боже… І не лупи так баньки, Васю, моя тобі порада, бо з орбіт вилізуть. Тобі зайве хвилюватися, лікар не схвалить. До тебе ж ходить лікар, правда, Васю? Ні? Я так і думала, що не ходить. Нікому ти й на хрін не потрібний, навіть жінці своїй, гарненькій, як жабка, котра з похмілля замість тераріуму вскочила в горщик з окропом. Ні-ні, заспокойся, будь ласка, я знаю, що це вона від природи така. Її ти не б’єш, як мою маму. Просто не можеш. Ти пам’ятаєш, якою вона була — моя мама? Гарна така, молода… доки ти за неї не взявся. А тітка Олена? Що ти їй дав, щоб прискорити процес? Ну-ну, Васю, не роби таке здивоване лице — воно у тебе й так паралізоване. Я й це знаю. Вірніше, здогадуюся. У суді це не пройде, та й нащо нам той суд? Свої ж люди, які між нами рахунки? Доки тітка була відносно здорова, ти її хотів, а коли вона з пологового будинку прямо до нефрологів загриміла, ти подумав про нашу квартиру, правда ж? Ну, правда, правда, це ж і їжачку зрозуміло. З віслюком і П’ятачком разом. Піду я, мабуть, Васю. А ти знаєш, я тобі помститися хотіла. Сильно хотіла. Спати не могла, замість їжі цю ідею жувала, як корова — жуйку. Ні, любий, я не передумала. За мене життя тобі помстилося — чи Бог, називай, як хочеш. За мене і за маму мою — безпутну, що було, то було, але ж батьків не вибирають, на відміну від вітчима. І за тітку Олену. За всіх. Віриш, я повією думала стати, коли від тебе втекла… Бачу, що віриш. Себто не те, щоб думала — просто не дуже уявляла собі, чим ще може зайнятися п’ятнадцятирічна дівчина без освіти, житла і з немовлям на руках… Але — а тут ти мені, мабуть, не повіриш — світ не без добрих людей. Ну, прощавай, Васю. Бажаю тобі не одужати. Ніколи. А якщо одужаєш — навряд чи, але ж дива бувають — ось мій телефон. Мобільний. Без контракту, на картці — це щоб чужі люди не шукали. Подзвониш, побалакаємо…