Янголи, що підкрадаються

Серед знайомих вихователів Дана зауважила нове лице — високого шатена, як і всі, вбраного по-пляжному, що позирав на неї так, ніби вже десь бачив. Пан Михайло представив новачка як чергового благодійника, і навіть ім’я його назвав, та Дана, котра в цю мить думала, за звичкою, про Луску, не розчула. Хлоп цей був на своїй яхті, що височіла над човниками, як лебідь над качками, хоча насправді не була ані надто великою, ані надміру розкішною. Дана трохи порозглядала її з цікавості й чомусь пригадала улюблену книгу тітки Олени — «Багряні вітрила», яку прочитала вже живучи в Дена. Дивно, чому? Це ж не «Секрет», і вітрила на ній білі, а не червоні… Ось хто секрет, загадка — так це власник яхти, дивиться на неї так, що їй аж трохи ніяково стає. Крім того, він чомусь пильно, занадто пильно вивчає Мирося. Дану охопив дрож, хоча день видався не просто теплим, а спекотним, і вона, ніжачись у шезлонгу біля Тамари, ще хвилину тому просто упрівала. Та ось незнайомець відвернувся від її сина, щось коротко сказав Маркові, тому чорнявому дефектологові, що працював із нею над розробкою всіх їхніх програм — а їх навіть за кордон продавали, і Дана цим надзвичайно пишалася! Вона вже збиралася прикрити очі, та саме цієї миті Мирку захотілося сповістити світ про свою чергову удачу. Вереск, що йому позаздрив би будь-який команч, підняв у повітря чайок, і чоловік, природно, знову глянув у бік генератора шуму. Наступної секунди Дана побачила, що він наближається до неї. До них із Томою. Дуже швидко наближається.

— Вибачте… даруйте, заради Бога, — темно-русявий молодик, збуджено виблискуючи великими сірими очима, нахилився над Даною, а зацікавлена Тамара, з усіх сил намагаючись вдавати, що її це не обходить, відвернулася. — Ви маєте повне право послати мене куди подалі, та все ж я мушу спитати… мушу… Цей хлопчик із підсакою… ваш син?