Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Вона тільки одне зрозуміла, що цей капелюшок їй дуже личить, що він не коштує їй ні цента, і що Рет, мабуть, закоханий у неї, хоч і не зізнається в цьому. І вона поклала собі витягти з нього це зізнання.
Наступного дня Скарлет, стоячи перед дзеркалом з гребінцем у руці й кількома шпильками в роті, силкувалася спорудити собі нову зачіску, яка, за словами Мейбел, що тільки-но повернулася з Річмонда від чоловіка, була наймоднішою у столиці Конфедерації. Називалась вона «коти, щури й миші» і становила неабиякі труднощі. Волосся розділялося посередині проділом, а обабіч вкладалося трьома парами валків різного розміру, найбільші з яких, що біля проділу, звалися «котами». Закріпити «котів» і «щурів» було нескладно, а от «миші» все випорскували з-під шпильок, і це не могло не дратувати. Проте Скарлет затялася-таки на своєму, бо на вечерю мав завітати Рет, а він завжди звертав увагу, коли у неї був оновлений туалет або зачіска.
Коли вона так силкувалася дати лад своїм густим і неслухняним кучерям, аж упрівши трохи, у холі внизу почулася чиясь легка хода, і Скарлет здогадалася, що це зі шпиталю вертається Мелані. Чуючи, як та біжить нагору, перескакуючи через сходинки, вона заклякла зі шпилькою в руці: щось, мабуть, сталося, бо Мелані звичайно ходила без поспіху, як жінка в літах. Скарлет широко прочинила двері, й зовиця вскочила до кімнати — лице розпашіле й перелякане, вигляд як у провинної дитини.
Сльози стояли у неї в очах, капелюшок звисав на стрічках за спиною, кринолін ще ходив ходором. У руці вона затискала якогось згорточка, а по кімнаті розточився густий запах дешевих парфумів.
— Ой Скарлет! — скрикнула Мелані, причиняючи за собою двері й падаючи на ліжко.— Тітонька вдома? Нема? То й слава Богу! Скарлет, я така засмучена, що просто не переживу цього! Я мало не знепритомніла, а тут ще дядько Пітер погрожує розповісти все тітоньці!
— Що розповісти?
— Що я розмовляла з цією... з міс... місіс...— Мелані стала обмахувати розпашіле обличчя хустинкою.— З цією рудою жінкою, яку звуть Краля Вотлінг!
— Що ти кажеш! — скрикнула Скарлет, до того вражена, що аж очі широко розвела.
Краля Вотлінг — це була та сама рудоволоса особа, яку вона побачила на вулиці в день приїзду до Атланти і яка тепер зажила найлихішої слави у місті. Вслід за солдатами в місто потоком ринули повії, але до рівня Кралі з її полум’яним волоссям та надмодними претензійними туалетами ніхто не дотягував. На Персиковій вулиці, як і взагалі у заможніших кварталах, вона рідко показувалась, та коли таке траплялося, добропорядні дами переходили на другий бік вулиці, щоб їх не бачено поряд з такою жінкою. А Мелані ще й розмовляла з нею! Не дивно, що дядько Пітер розлютився.
— Я помру, якщо тітонька довідається! Вона ж кинеться в плач, почне розказувати всім у місті, і тоді мені хоч крізь землю провалюйся,— ридала Мелані.— А я зовсім і не винна. Не могла ж я... втекти від неї. Це було б зовсім нетактовно. І мені, Скарлет... мені шкода її. А чи ти не вважаєш, що я розбещена, коли так думаю?
Але Скарлет зовсім не обходили питання етики. Як і всім молодим жінкам, виховуваним у добрих манерах і познайомленим з темними сторонами життя, їй страх кортіло більше знати про повій.
— А чого вона хотіла? І яка у неї мова?
— Ой, розмовляє вона дуже неграмотно, хоч, бідолашка, так силується вживати вишукані слова. Коли я вийшла з шпиталю, дядька Пітера з коляскою не було поблизу, і я вирішила пройтися додому пішки. А тільки я порівнялася з садибою Емерсонів, аж вона там виглядає з-за живоплоту! Ще дякувати Богові, що Емерсони в Мейконі. І вона каже: «Будь ласка, місіс Вілкс, можна вас на хвилиночку?» Не розумію, звідки вона знає моє прізвище? Звісно, мені треба було б утекти неоглядки, але... знаєш, Скарлет, у неї був такий смуток на обличчі... і такі благальні очі... І на ній була чорна сукня, чорний капелюшок, і обличчя без фарби. І взагалі вона мала пристойний вигляд, оце лишень руде волосся. Я й не встигла нічого відповісти, як вона вже каже: «Я знаю, що не повинна була б турбувати вас, але я пробувала звернутися до тої старої індички, місіс Елсінг, а вона вигнала мене з шпиталю».
— Вона так і сказала — «індичка»? — не без задоволення перепитала Скарлет і засміялася.