Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Їй це нічогісінько не прояснювало, вона просто стояла й усміхалася до власного відображення у дзеркалі. В цю хвилину для неї нічого не існувало, крім того факту, що вона виглядає страх як чарівно в цьому прегарному капелюшку — першому, який їй випало одягти за два останні роки. Вона в ньому такий фурор може справити! І враз її усмішка погасла.
— Вам він не подобається?
— О ні, він чудовий, але... Мені неприємно й подумати, щоб покрити крепом цю милу зелень і пофарбувати пір’я на чорне.
Вмить він уже був біля неї і блискавично розв’язав стрічку. Ще за хвильку капелюшок знов опинився у коробці.
— Що ви робите? Ви ж сказали, що він мій.
— Але я не для того його привіз, щоб ви перетворили його на жалобний убір. Я знайду іншу зеленооку красуню, яка оцінить мій смак.
— Ні, ви цього не зробите! Я помру, якщо він мені не дістанеться! Ради Бога, Рете, не будьте бридкий! Віддайте капелюшка мені.
— Щоб він став таким самим страховидлом, як і решта ваших капелюшків? Ні.
Вона вчепилася в коробку. Дозволити, щоб ця чарівна річ, яка так молодила її й додавала свіжих чарів, припала комусь іншому? Та нізащо в світі! На мить вона подумала, як вжахнуться Туп і Мелані, подумала про Еллєн, що та скаже, і всю її морозом обсипало. Але марнолюбство перемогло.
— Я не перероблятиму його! Я обіцяю. Віддайте ж бо мені.
Він повернув їй коробку з ледь глузливою посмішкою на устах і став дивитись, як вона знов одягає капелюшка і чепуриться.
— А скільки він коштує? — раптом спитала Скарлет, спохмурнівши.— У мене зараз тільки п’ятдесят доларів, але наступного місяця...
— На конфедератські гроші це буде близько двох тисяч доларів,— відповів Рет, і широкий осміх з’явився у нього на обличчі, коли він побачив її розпачливу міну.
— Боже милий!.. Але, може, якщо я зараз дам вам п’ятдесят доларів, а тоді, як одержу...
— Мені не треба ніяких грошей за нього,— сказав він.— Це подарунок.
Скарлет, розгубившись, аж рота розтулила. Межа, поза якою немислимо було брати будь-які подарунки від чужих чоловіків, окреслювалася цілком чітко.
«Тільки цукерки й квіти, дорогенька,— не раз казала їй Еллен,— та ще, може, книжку віршів, альбом чи флакончик туалетної води — оце й усе, що порядна дівчина може прийняти у подарунок від джентльмена. І жодного, жодного коштовного дарунку, навіть від нареченого. Ніяких оздоб або речей особистого вжитку, навіть рукавичок або хустинок. Якщо почнеш приймати такі подарунки, чоловіки зрозуміють, що ти не дама, і спробують дозволити собі якусь вільність».
«Боже милий! — думала Скарлет, дивлячись то на себе в дзеркало, то на непроникне Ретове обличчя.— В мене язик не повернеться сказати йому, що я не можу прийняти такого подарунка. Таж капелюшок як лялечка! Нехай уже... нехай уже він дозволить собі якусь вільність,— коли вона невелика, звичайно». Охоплена жахом від цієї думки, вона враз спаленіла.
— Я... я дам вам п’ятдесят доларів...
— Якщо ви це зробите, я викину їх у сміття. Або краще замовлю месу за спасіння вашої душі. Гадаю, кілька мес вашій душі не завадило б.
Вона мимохіть засміялася, і відбиття в дзеркалі її усміхненого обличчя під зеленими крисами капелюшка вирішило справу.
— Чого ви хочете домогтись від мене?
— Спокусити вас гарними дарунками, щоб ваші дівчачі ідеали геть розвіялися і ви стали повністю мені підвладні,— сказав він.— «Можеш прийняти в подарунок від джентльмена тільки цукерки й квіти, моя люба»,— передражнив він наставницький тон, і вона не стрималася від сміху.
— Ви такий хитрий пройда, Рете Батлер,— ви ж чудово знаєте, що капелюшок занадто гарний, щоб я могла від нього відмовитись.
Очі його дивились на неї насмішкувато, але й захоплено перед її вродою.
— А чи не краще б вам сказати міс Туп, що ви дали мені клаптик тафти й зеленого шовку для зразка й накидали обрис капелюшка, а я стягнув з вас за нього півсотні доларів.
— Ні. Я скажу — сто доларів, а вона розкаже всім у місті, і всі позеленіють від заздрощів і осудять мене за марнотратство. Але ви, Рете, більше не смійте привозити таких дорогих подарунків. Це страшенно мило з вашого боку, тільки я більш нічого не зможу від вас прийняти.
— Справді? Тоді я привозитиму вам подарунки, доки матиму охоту й доки мені траплятимуться на очі такі речі, які можуть додати вам принадності. Я привезу вам темно-зеленого муару на сукню в тон цьому капелюшкові. Але застерігаю вас: я це роблю зовсім не з доброти. Капелюшками й усяким дріб’язком я спокушаю вас і підштовхую до прірви. Затямте, що я ніколи не роблю нічого просто так собі й завжди розраховую щось із того мати. І завжди беру, що мені належиться.