Звіяні вітром. Кн.1

Рет не раз звертав увагу Скарлет на недоречність жалобного її вбрання, коли вже вона бере участь у всіх світських розвагах. Йому подобались яскраві кольори, тож її чорні сукні й креп, що звисав від капелюшка до п’ят, дратували його й смішили. Але вона вперто трималася за похмурі жалобні вбрання, розуміючи, що коли змінить їх на щось світліше до того, як мине належних кілька років, міські кумасі вже й зовсім не дадуть їй просвітку. Та й як вона пояснила б це матері?

Рет прямо їй заявив, що через свій чорний креп вона схожа на ворону, а чорна сукня робить її старшою на десять років. Почувши це нетактовне твердження, Скарлет кинулася до дзеркала пересвідчитись, чи й справді вона виглядає на двадцять вісім років, а не на свої вісімнадцять.

— Я гадав, що у вас трохи інші амбіції, аніж стати схожою на місіс Меррівезер,— піддражнив він її.— І трохи більше смаку, щоб не носити цього бридкого крепу на знак жалоби, якої ви ніколи не відчували. Пропоную вам побитися об заклад. Не мине й двох місяців, як ви скинете цього капелюшка з вуаллю й надінете натомість якийсь витвір останньої паризької моди.

— Ну ні, як собі хочете, а цього вже не буде,— заявила Скарлет, ображена його натяком на Чарлза. Рет, що саме збирався в дорогу до Вілмінгтона, маючи намір звідти знову вирушити до Європи, розпрощався з нею, зберігаючи усміх на обличчі.

І ось через кілька тижнів одного літнього ранку він заявився до них з кольоровою коробкою для головних уборів у руці і, коли переконався, що Скарлет сама, розкрив її. Там у сповитку з тонкого паперу лежав капелюшок, побачивши який, Скарлет скрикнула: «Ну й краса ж!» — і вхопила його в руки. Вона так давно не тримала в руках — та й не бачила — нових уборів, що він видався їй найгарнішим у світі. Капелюшок був з темно-зеленої тафти, підбитий блідо-зеленим муаром, і мав таку саму блідо-зелену, завширшки в долоню, стрічку, що зав’язувалася на шиї. А зверху цей модний виріб оздоблювало зелене страусове пір’я.

— Ану-но приміряйте,— усміхаючись, сказав Рет.

Скарлет метнулася через кімнату до дзеркала, наділа капелюшка, відгортаючи з вух волосся, щоб було видно сережки, і зав’язала його під підборіддям.

— І який у мене вигляд? — запитала вона, роблячи перед Ретом пірует і закидаючи голову, від чого колихнулися пір’їни на капелюшку. Але ще й не прочитавши підтвердження в його очах, вона знала, що вигляд у неї був премилий. І справді, лице її було невимовно звабливе, а очі на зеленавому тлі капелюшка іскрилися темним смарагдом.

— Ох Рете, чий же це капелюшок? Я куплю його. Я за нього віддам усе до цента.

— Він ваш,— сказав Рет.— Кому ж більше личить ця зелена барва? І чи не здається вам, що я непогано запам’ятав колір ваших очей?

— Невже ви направду дістали його саме для мене?

— Звичайно, ось можете й самі прочитати на коробці: «Rue de la Раіх»[25], якщо це щось вам прояснює.