Смутна доба
- Автор: Смоленчук Микола
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Імекс-ЛТД
- ISBN: 978-966-189-389-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Смутна доба». Краткое содержание книги:
Автор в популярній формі з історичних та особистих позицій висвітлює політичні події, які розгортаються на широких теренах від древнього Афону до Варшави, Києва та Москви, демонструє шлях становлення українського суспільства в епоху середньовіччя, особливості протистояння християнських концесій, роль Запорізького козацтва, як потужної сили, що стає провідною верствою українського народу в боротьбі за збереження його ідентичності на історичній арені Європи. Яскраво показує побут та соціальні відносини в середовищах різних культур і народів, вводячи поряд з історичними особами І.Вишенського, П. Сагайдачного, І. Борецького, К. Острозького, царських і королівських родин Польського та Московського дворів образи вигаданих персонажів. Історія пригод, палкого романтичного кохання молодого козака Тимоша і дівчини Долі розкриває широку панораму духовного і культурного життя України, проводячи читача вуличками хутірського Суботова, гетьманського Чигрина і величного Києва, який поступово повертає собі славу древньої православної столиці.
— Дивовижно!..
Хлопець ще був у віці, що залюбки лазив по стінах напівзруйнованого канівського замку, прямо над глибоченним урочищем, що врізалося у центр міста. За легендою будував замок Вітовт, сотню літ тому відновлював його колишній канівський староста Євстафій Дашкевич. Потім оборонну споруду знову занедбали, особливо князі Вишневецькі, коли з середини минулого віку Канівський і Черкаський замки відійшли до Київського воєводства.
Якось Дмитрик дізнався, що в монастирі зберігаються записки ревізорів про огляд замку у 1552 році. Кілька днів не відставав від Отроша, доки той не повів хлопця до монастиря.
Повернувшись увечері на Ситники, в альтанці між двох зелених пагорбів — стояла вона на кам'яних стояках на випадок зливи і мала великий напівовальний балкон — хлопець, ніяковіючи перед доньками Васки, розповідав їм та молодшому братові про запаморочливу глибину зривища біля канівського замку та про його романтичне минуле.
Старша донька Покрови заворожено хапала кожне слово хлопця і мліла від страху, згадуючи глибину призамкового урочища.
Перед самим поверненням до Києва Дмитрик побачив якось на подвір'ї замку великий гурт військових та вози сяк-так упакованого домашнього збіжжя. Хлопець довго крутився поміж козаків, доки не дізнався, що були то люди Януша Острозького, старости переяславського, канівського і черкаського. Поверталися вони після нападу на маєток Вишневецьких на Лубенщині, десь між Пслом і Ворсклою, куди Дмитрик нещодавно їздив. Водив туди тисячний загін надвірної міліції переяславський підстароста Щасний. Козаки хвалились, що віддячили Вишневецьким, од постійних набігів яких не мали спокою їхні сусіди.
— Після нашого візиту до Вишневецьких, навряд, щоб вони знову зачепили князя Януша!
— Мабуть, так!
Загін розгромив головний маєток Вишневецьких.
Отрош вислухав розповідь хлопця і не здивувався. Боротьба за землю на лівобережжі, яке ще кілька десятиліть тому вважалося пустелею, куди ніхто, крім уходників, не йшов, розгоралася все більше.
Пояснював Отрош те дуже просто. Поширення татарських наскоків і спустошення Брацлавщини змушувало тамтешнє населення відходити в межі північної Київщини. А тут точилися невпинні козацькі війни, і пришлі люди потекли на лівий берег Дніпра.
— Між людей, як і в природі, все так залежне!
— Вірно мислиш, хлопче.
Дмитрик, спудей останнього класу братської школи, повертався до Києва з великою неохотою.
Патріарх Феофан
Дарма шукати його ім'я в українських енциклопедичних довідниках, хоч він один із перших наших національних героїв. Провідний вітчизняний історик Михайло Грушевський у своїй ілюстрованій історії України називає його ще Теофілом.
Пильно подивимося на портрет цього великого церковного діяча — поза неминучим канонічним зображенням ієрарха вселенського масштабу проглядаються в ньому чисто людські риси вольової мужньої людини, цілеспрямованої і рішучої, відданої до кінця нелегкій місії намісника Бога на землі.
Важко переповісти події, віддалені від нас майже чотирма віками, до того ж маємо про них ми дуже поверхову інформацію, і все ж автор хоче піддати її суттєвим уточненням.
Глава вселенської православної церкви приїхав до Москви, щоб висвятити митрополита Філарета на патріарха Великої Русі. Такі церковні канони — патріарха мав висвячувати один із чотирьох верховних східних патріархів.
Філарета визнано достойним такої високої честі не випадково, то був дійсно рішучий і мудрий державний діяч. Не вагаючись, він йшов на будь-які діяння, аби не перечили вони його поглядам і сумлінням. До того ж питання віри хвилювало московську церкву особливо, бо Ватикан вперто намагався підпорядкувати її собі.
Патріарх Феофан дістався до Москви з великими труднощами, але пророблено той шлях було недарма, тут глава вселенської церкви зримо побачив, що польського короля майже двадцятилітня інтервенція в московську державу не вгамувала, він і далі вперто намагається насадити в Росії латинську віру.
— Маєш знати все, владико Аврааме, — наставляв Феофан єпископа, що його супроводжував, — про наміри папської курії щодо запровадження унії в московській державі!
Владика Авраам уважно його слухав.
Того ж дня владика повторно завітав до патріарха. Прийшов не сам, привів статного багато одягненого вояку з дорогою шаблею при боці, той очолював прибуле до Москви козацьке січове посольство.