Піти й не повернутися

— Ось як ти нас зустрічаєш! — єхидно зарипів інший голос. — Партизанів так, напевне, і сметанкою годувала б!

— Мої діти півроку сметани не бачили.

— Так ми тобі й повіримо!

Ну, звичайно, не слід було так злісно й сварливо поводитися з ними, от вони й не пройшли мимо — їхні важкі кроки затупали вже у сінях. Але, здається, двері в хату ще не розчинялися, і Рибак аж похолонув од несподіваного і такого простого тепер міркування: а раптом полізуть на горище шукати ковбас? Але ні, поки що загрюкали в сінях, — мабуть, одкинули віко у скрині, потім загрюкало щось дрібніше, щось упало на діл і покотилося з гучним жерстяним брязкотом. Боячись поворухнутися, Рибак тихо лежав за клоччям, скоса позираючи на похмурі, в павутинні крокви з відсталою корою і думав: ні, прийшли не по них. Шукають поживи — звичайне поліцайське заняття в селі, а на кладовищі, мабуть, пост-засідка — будуть пильнувати дорогу.

Вони ще не перестали гуркотіти в сінях, як Сотников поруч неприродно випнувся, спина його вигнулася, в грудях щось лихоманкою заходило, і Рибак аж злякався, що той кашляне. Та він не кашлянув, якось стримався, стих, і вони там, унизу, вже брязкали клямкою, а потім їхні голоси приглушено долинали з хати:

— Де господар? У Московщині?

— А я звідки знаю?

— Не знаєш? Зате ми знаємо. Стась, скажи, де її чоловік?

— Та, певно ж, в армії.

— О, сука, приховує! Ану влупи їй!

— А-яй! Гади ви! — закричала Дем'яниха. — Щоб ви пощезли до вечора! Щоб ваші очі ворони викльовували! Щоб ви дітей своїх не побачили!..

— Ах, от як! Стась!

Невідомо, що вони вчинили з нею, але в хаті закричали діти не своїм голосом, заголосила дівчинка, і раптом з нап'ятих грудей Сотникова бухнув кашель. Бухнув тільки один раз, але в Рибака аж в очах потемніло, руки з-під паклі самі шмигнули до рота Сотникова, але той бухнув ще. У хаті враз усе змовкло, немов усі вискочили з неї. Рибак запізніло стиснув Сотникову щелепи, і той скорчився в судорожній внутрішній потузі.

— Хто там? — нарешті почулося з хати.

— Та ніхто. Кіт у мене там, простуджений, ну, кашляє, — чути було, — злякано загомоніла Дем'яниха. Та її не дуже впевнені слова, мабуть, нікого не переконали.

— Стась! — владно скомандував гучний розлютований голос.

Рибак затамував дихання на видиху, певно відчуваючи, що ось-ось все пропаде. Напевно, треба було оборонятися, І стріляти, хай би й вони загинули, але невідомо, звідки з'явилася остання надія на чудо, подумалося: а раптом пощастить, не знайдуть. Він розумів, що ця мала надія — сестра розпачу, але іншої в них не було, і він дуже хотів, щоб вона збулася.

Чути було, як поліцаї з гуркотом, немов череда, вискочили в сіни, люто брязнувши об стіну дверима, на горищі під стріхою відразу посвітлішало. Над ними чорною хребтиною окреслювалася кроква з сивим тремтячим шматком павутиння та уткнутим у солому іржавим серпом. Кілька тіней, невідомо звідки проникли на горище, ковзали сюди-туди під стріхою.