Двоє під однією парасолькою

…Олександр Павлович подивився на показник рівня палива: ти ба, червона лампочка засвітилася, так не тільки до Москви — до Абрамцева не дотягнути. Пригадується, десь на виїзді з міста заправна колонка стояла; талони на бензин є, там і заправимося.

— Ніхто й не боявся, — заявила Валерія.

Дощ ущух, і в обложному небі з’явилися блакитні просвіти, в один з них визирнуло сонце, висвітлило мокру траву впродовж шосе, запалило її.

Валерія приспустила скло.

— Де твоя колонка?

— Близько кілометра звідси чи трохи більше.

— Зупини, ми з Наташею пройдемося. Там, напевне, черга: поки ти заправишся, ми до колонки й дійдемо. А то безглуздо: були за містом, а лісом навіть не подихали.

Олександр Павлович виїхав на узбіччя, загальмував. Валерія і Наташа вийшли; обидві в однакових червоних куртках, у червоно-синіх гумових чобітках, обидві тоненькі, — і Олександр Павлович вперше відзначив, що вони схожі. А власне, чого дивуватися: адже не чужі вони.

— До колонки не йдіть, тут гуляйте — лісу вам досхочу.

— Чому не йти?

— Я про цей кілометр навмання сказав. А якщо до колонки кілометрів три? Чи п’ять? Ні, так спокійніше: вийдете через півгодини на дорогу, я й під’їду.

— Умовив, — засміялася Валерія. — Тільки півгодини, не довше…

Олександр Павлович мав рацію: до колонки було п’ять з гаком кілометрів. Вони їх за годину пішки здолали б. Заправився він швидко, виїхав на шосе, розвернувся, погнав назад. Думав, що встигне своїх дам відшукати і сам з ними по лісу прогулятися. Давненько вже на природу не вибирався, пліснявою взявся. Попереду газував МАЗ з причепом, нічним, певне, не завантаженим: його хитало з боку в бік. Олександр Павлович ввімкнув мигавку і приловчився піти на обгін, але в цей час позаду на зустрічну смугу вихопилася сіра “Волга”, голосно сигналячи, ринулася вперед, швидко випереджаючи і Олександра Павловича, і МАЗ. Вона б встигла це зробити, але раптом назустріч, з-за повороту, з-за лісного острівця, виник автобус, і “волгар” різко взяв праворуч, важко втискаючись між МАЗом і “Жигулями” Олександра Павловича, загальмував, щоб — боронь боже! — не “поцілуватися” з автобусом.