Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
Цей переворот, що вже почався, підказав таку відповідь одній дотепній старій жінці, в якої запитали, чому, починаючи з 1830 року, вона лишається на все літо в Парижі: «Я не їжджу в замки відтоді, як з них понаробляли ферм». Але до чого ж приведе ця дедалі гарячіша суперечка людини з людиною, багатія з бідняком? Цей нарис написано з виключною метою висвітлити це страшне соціальне питання.
Можна зрозуміти незвичайну розгубленість, жертвою якої став генерал після звільнення Гобертена. Коли він, як усі, вільні робити, що схочуть, туманно сказав самому собі: «Я прожену цього шахрая», він не взяв до уваги випадковості, забувши про спалахи свого киплячого гніву — гніву сангвініка-рубаки, в момент, коли якийсь злочин відкриє йому очі на його добровільну сліпоту.
Вперше ставши землевласником, Монкорне, дитина Парижа, заздалегідь не подбав підшукати собі управителя; тепер же, ознайомившися з краєм, він зрозумів, який потрібний посередник такій людині, як він, щоб вести справи із стількома людьми з нижчих верств суспільства.
Гобертен, якому ця гаряча сцена, що тривала дві години, з'ясувала скрутне становище, в яке має потрапити генерал, скочив на свою конячку, вийшовши з кімнати, де сталася сварка, домчав до Суланжа і став радитися з подружжям Судрі.
З його слів: «Ми розлучаємося з генералом, кого б тільки ми могли підсунути йому в управителі, щоб він не мав ніякої підозри?» Судрі одразу зрозуміли думку свого друга. Не забувайте, що сержант Судрі, який сімнадцять років очолював кантональну поліцію, був ще подвоєний своєю дружиною з її хитрістю, властивою субреткам оперних див.
— Довго доведеться йому шукати, — сказала пані Судрі,— поки знайде когось, хто був би вартий нашого бідного Сібіле.
— Край йому! — вигукнув Гобертен, ще червоний від свого приниження. — Люпен, — сказав він нотаріусові, який був на цій нараді,— вирушайте-но в Віль-о-Фе та навчіть Марешаля на той випадок, якщо наш красень-кірасир питатиме в нього поради.
Марешаль був тим самим повіреним, якого його колишній патрон, що вів у Парижі справи генерала, природна річ, рекомендував панові де-Монкорне як порадника після вдалої покупки Егів.
Цей Сібіле, старший син секретаря суду у Віль-о-Фе, конторник у нотаріуса, без копійки в кишені, двадцяти п'яти років віком; до божевілля закохався в дочку суланжського мирового судді.
Цей гідний суддя з півтори тисячами франків платні, на ім'я Саркюс, одружився з дівчиною без усякого посагу, старшою сестрою суланжського аптекаря пана Вермю. Його дочка, хоч і одиначка, мадмуазель Саркюс, усе багатство якої полягало в її красі, могла б, мабуть, вмерти, але ніяк не жити на плату, яку одержує конторник нотаріуса в провінції. Молодий Сібіле, родич Гобертена за якимись досить важко уловлюваними в плутанині родинних схрещень зв'язками, що обертають на кузенів мало не всіх мешканців маленьких міст, дістав турботами свого батька й Гобертена поганеньке місце в оціночному управлінні. Бідняк мав страшне щастя стати батьком двох дітей за три роки. Секретар суду, обтяжений сам п'ятьма дітьми, не міг допомагати старшому синові. Мировий суддя мав тільки будинок у Суланжі й сто екю ренти. Ось чому пані Сібіле-молодша більшу частину часу залишалася в свого батька, живучи в нього разом із своїми двома дітьми. Адольф Сібіле, якому доводилося роз'їжджати по сьому департаменту, час від часу відвідував свою Аделіну. Може, саме в таких умовах шлюб і приводить до плодючості жінок.
Вигук Гобертена, який легко зрозуміти завдяки цьому побіжному оглядові життя молодого Сібіле, потребує ще деяких незначних пояснень.
Адольф Сібіле, як можна було побачити з його опису, винятково непоказний, належав до того розряду чоловіків, що можуть увійти в жіноче серце лише крізь мерію і церкву. Обдарований гнучкістю пружини, він поступався, маючи на увазі настояти на своїй думці; ця обманлива властивість скидається на боягузливість; але учеництво в конторі провінційного нотаріуса примусило Сібіле засвоїти звичку ховати цю хибу під маскою похмурості, що симулювала відсутню силу. Багато фальшивих людей приховує свою вульгарність під різкістю; будьте з ними різкі, і ви справите дію удару шпильки в надутий пузир. Такий був син секретаря суду. Але тому, що люди здебільшого не спостережливі, а серед спостережливих людей три чверті роблять свої спостереження вже після факту, то буркотливість Адольфа Сібіле вважалася за грубувату прямоту, — рису, яку вихваляв його патрон, — і за незговірливу чесність, ще не виявлену жодною пробою. Бувають люди, яким їх хиби так само служать на користь, як іншим — їх достоїнства.