Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
— Упізнали хто?
— Упізнала. Отой, що живе на Гальчиній хаті.
— Я не знаю, хто там живе.
— Ну, вони недавно сюди приїхали. Альберт його звати. А її — Діна.
— А звідки вони переїхали?
— Хто їх знає.
— Де той Альберт працює?
— Чи не у Києві.
— М-да, — сказав Курочка. — Що він міг там шукати?
— Може, хотів корінці яблуньки повредити.
— Яка йому з цього користь?
— Може, Гаврюша підмовив. За те, що ви йому половину не віддали.
— Ви, бабо, нікому нічого не говоріть. Я постараюся сам це розплутати. Тільки час від часу наглядайте. Хто у двір заходить. І що там робить.
— Я і так поглядаю, Михайловичу…
Баба пішла. Курочка заглянув під яблуню, Знову видно було сліди копирсання.
Що за чортівщина, думав Курочка. Значить, справді є щось закопане.
У порядності Курочки як громадянина, читату, сумнівів нема. Якби там під яблунею він знайшов закопаний скарб, то, не вагаючись, віддав би його в руки державі. Правда, наш герой більше був схильний думати, що згаданий бабою Альберт — рецидивіст. Когось пограбував. Утік з міста в село. Гроші про всяк випадок закопав на чужому подвір’ї. Тепер, коли з’явився хазяїн і міг на них натрапити, вирішив забрати.
Якщо я ті гроші викопаю, подумав Курочка, то слідчі органи не матимуть чим довести злочин. Якщо дам викопати йому і переховати — навряд чи вдасться їх знайти.
Наш герой довго ламав голову, що робити. І вирішив піти в міліцію…
Ряба привела двоє теляток. Рівно через п’ять місяців після того, як їй організовано ліквідовували яловість. Блискучі і мокрі її діти лежали на долівці. Ряба їх вилизувала. І не знала, що в цей час по телефону летить депеша: «Ряба отелилася!» Не знала Ряба і того, що після горезвісної ліквідації її яловості отой незнайомець сказав: «Рябу беру під особистий контроль. Якщо вона не приведе теля, шукайте собі роботу».
Тому вона здивувалася, коли побачила у корівнику цього ж незнайомця. І захвилювалася: «Невже знову будуть ліквідовувати яловість?» Жалібно мукнула.
Незнайомець підійшов до неї. Оглянув теляток.
— Ну-у! — дивився владно на зоотехніка. — Якби не підштовхнув, корова досі ходила б ялова.
Зоотехнік покірно кивав головою.
— Телята, сподіваюся, здорові? — продовжував незнайомець.
— Здорові! — підтакував зоотехнік. — Тільки вони п’ятимісячні…
— Як п’ятимісячні? — здивувався незнайомець.
— Так. Ось журнал, бачите? Ось. Рівно п’ять місяців і два дні тому ми її запліднювали…
— То чого ж ви мовчите, чорт побери! Це ж рекорд! Поставте її в окреме стійло. Дайте підвищений раціон. Бережіть як зіницю ока!
Нарешті Ряба відчула під ногами не слизький метал, а тверду землю. Спиналося на ноги її потомство. Буцикало блискучими мордочками у тверде вим’я. Ясла повні кормів. Строката не відпихає її рогами. Скільки треба тварині для щастя? А тут ще приїхав кореспондент. З усіх боків обфотографував її й теляток.
Потім почали їздити делегації. Довго біля неї простоювали. Зоотехнік пояснював їм нові методи розвитку тваринництва. Розповідав біографію Рябої. Біля стійла Рябої пройшов семінар: «Про впровадження нового прискореного методу вирощування телят».
Ряба й сама повірила, що привела за п’ять місяців.
Самодіяльність району дала концерт у корівнику. Сюди ж привезли піаніно. І якийсь композитор Геннадій Курочка зіграв свою кантату на честь Рябої.
І тут знову сталося щось незрозуміле. Одного дня до неї прийшли. Забрали телят. А її виштовхали з персонального стійла і заштовхали в загальний корівник. З того часу вона не бачила ні того незнайомця, ні свого зоотехніка. Тільки гіркі спогади час від часу ятрили коров’ячу душу. Навіщо? Навіщо спочатку отак піднімати, а тоді так опускати?..
Випадок у зоопарку Люню насторожив. Вона розуміла, що є загроза на кожному кроці зустріти когось з Вільхівки. І ці агресивні дикуни одним своїм тубільним вибриком можуть закреслити всю її цивілізовану біографію. Такими зусиллями і такими жертвами витворену. Можуть зіпсувати її стосунки з усіма, кого вона прихилила до себе. Те, що Бамбіно після десанту в зоопарку обминає Люню десятою дорогою, не страшно. З нього вона своє взяла. Страшніше втратити композитора. Правду кажучи, як об’єкт кохання, Курочка її не цікавив. Він потрібний їй як труба. Через неї Люня, прибравши певної форми, пролізе в мистецьке товариство. І ще в Люні є один план. Про який вона поки що боїться признатися навіть сама собі.