Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Голос хриплий, п’яний і незнайомий.
— Хто там? — спитав Курочка.
— Це я. Федя. У тебе моєї Гальки нема?
— Якої ще в біса Гальки?
— Якої, якої. Не знаєш якої?
Курочка вийшов на подвір’я. Присвітив ліхтариком. Десь цього типа він уже бачив.
— Заходьте! Подивитеся.
— Ні, ти скажи. Може, є? Я по-доброму…
— Заходьте!
Федя несміливо ступав попереду. Курочка ліхтариком йому присвічував. В хаті увімкнув світло. Тепер згадав.
Вперше бачив цього типа, коли селом йшла похоронна процесія. Люди йшли за покійником. Хто плакав. Хто в смуткові опустив погляд до землі. А оцей Федя вихилитав із Килиного подвір’я, став перед процесією і почав диригувати.
— Сідайте! — вказав на стілець Курочка. — Хто ви такий? Хто ваша Галька? І чому вона має бути у мене?
— Я — Федя. Ти хіба мене не знаєш? Мене всі знають. Мене називають у селі «бюро добрих услуг». Я, кому нада, дров нарубаю, кому нада, ямку викопаю на кладбищі. Грошей не беру. Так, сто грам…
— А Галька хто?
— Моя… Жінка… Ти що, не знаєш? Сама сказала: «Захочу, тебе кину, а за композитора вийду… Він не жонатий…» Слиш, оддай мені її. Я тобі що нада зроблю. Нада — дерево зрубаю. Нада — гній розкину. Поставиш сто грам — і за те спасібо…
— Слухай, чоловіче, не знаю я твоєї Гальки. І знати не хочу. На біса вона мені потрібна?
— Як на біса? Ти що обижаєш мою жінку! Вона у мене красавиця. Вона у мене глава сімейства…
— А ти в неї хто?
— Я-а-а? Я у неї человек… Слухай, композітор, дай сто грам. Гаврюша казав, у тебе всегда є що випить…
Курочка спочатку думав дати. Щоб швидше пішов. Але дай йому сьогодні — прийде завтра. І буде ходити, поки «ямку тобі не викопає».
— Слухай, «человек»! Нема в мене горілки. І не водиться. Це Гаврюша тебе обдурює. Щоб з хати випхати… Іди он краще до Леонтія. Він учора гнав…
— Не піду! Він б’ється. А в мене вже й так тільки одне ребро зосталося…
Вранці Курочка прибив до хвіртки ще одного гачка, знизу. Щоб з вулиці не можна було дістати.
Гаврюшина Василина прокоментувала цю подію по-своєму:
— Крючків на хвіртку понабивав. Щоб сусіди не ходили…
Що таке туризм, ти, читачу, знаєш. Це коли людині набридло дивитися на свою хату і вона їде розглядати чужу. Для більшого контрасту вражень міські люди їдуть у села, а сільські — в міста.
Доярок згаданого нами колгоспу преміювали поїздкою у зоопарк.
Жінки захоплювалися шкурою ягуара, дивувалися з неповороткості бегемота, з величі слона, плювали на безсоромність шимпанзе.
Подивилися ще на верблюда. Котрась зітхнула: «Нещасна скотина».
З’їли морозива. І подалися до виходу.
Раптом одна з доярок гукнула:
— Мотько, дивись. Он твоя Клавка з якимсь іноземцем!..
Мотрона повернула голову. Під розкосиченою вербою, на лавочці, сиділа Люня. Закинувши ногу на ногу, диміла цигаркою. Поруч, обвивши рукою її плечі, лупав більмами очей смуглявий, як дозріваюча слива, і кучерявий, мов новонароджене ягнятко, парубійко.
Мотрона остовпіла. Їдучи до Києва, глибоко в душі сподівалася зустріти Клавку поруч з композитором Курочкою. Відлуння про подію на сорок дев’ятому кілометрі долетіло і до її материнського вуха. І крихіткою надій пробралося до материнського серця.
І тут цей кучерявий. Наче затемнення сонця.
— Клавко! — закричала Мотрона.
Люня стрепенулася. Побачила неподалік гурт сільських жінок. А між ними свою маму. Схопилася з лавочки і чкурнула в кущі. Розгублений парубійко здивовано лупав очима. То на кущ, де зникла Люня, то на гурт жінок.
— Лови її! — гукнула котрась з доярок.
І жінки гайнули в погоню за Клавкою.
Мотрона підійшла до лавочки. Не то з острахом, не то з надією, що оцей далекий і чужий для неї суб’єкт перетвориться раптом на композитора Курочку.
Але дива не сталося. Кучерявий парубійко дивився на розгублену гнівну жінку й белькотів:
— Не бьєй мінья… Я — студент…
Курочка працював. У нього з’явилося натхнення. Відомий поет Тулумбас-Задунайський написав слова для вільховецького вальсу. І композитор шукав мелодію.
У квартирі задзвонив телефон. Курочка знехотя взяв трубку. Звідти долинуло:
— Гена, привіт! Це Люня. Треба негайно побачитися…
Дихала вона так, ніби за нею гналося стадо бізонів.
— Приїжджай! — кинув Курочка.
Люня примчалася розпатлана і захекана:
— Ти повинен мене врятувати! У разі чого — ми з тобою сьогодні з самого ранечку і до вечора були у тетерівському лісі. Їздили по гриби.