Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
— Та які у травні гриби?
— Ну, по квіти.
— А те «у разі чого», що?
— Потім, любий. Потім, зайчику. Дай-но мені відсапатись…
Курочку ще ніхто не називав зайчиком. І він рішуче сказав:
— Поїхали!
— Куди? — здивувалася Люня.
— До тетерівського лісу.
— Для чого, лапуся? Нам і тут буде добре. У тебе так затишно…
Лапусею Курочку вже хтось називав. Але він ніяк не міг пригадати хто. Бо це було дуже давно. А через якусь хвилю він взагалі втратив здатність думати і згадувати.
Погане чинити іншим людям здатні в основному лише ненормальні. Люди, яким чогось бракує. Або розуму. Або доброти. Або елементарної людяності. Або елементарної порядності. У редактора журналу «Струни серця» бракувало усього цього. Натомість він мав гонор короля, шкіру хамелеона, серце зайця, а душу блазня. Тому, коли він побачив на екрані телевізора колишнього свого підлеглого композитора Курочку, то затрусився:
— Дивись! Воно вже й у телевізор пролізло!..
Хабаренко, який на кожен дотеп шефа шкірив зуби, поспішив зауважити:
— І хату купив. У селі.
— В якому селі?
— У Вільхівці.
— Ти ба. А я думав, воно вже скопитилося. Це ж, мабуть, нахвалявся: «Я працюю в „Струнах серця“». Звичайно. Хто перед таким журналом встоїть? Ану, займіться. Перевірте.
— Я вже перевіряв. Все законно.
— Законно?.. Що ж воно там у тій хаті робить? Може самогон жене?
— Хто його зна? Музику, мабуть, пише.
— Музику пише. Теж мені Паганіні знайшовся.
Тут втрутився всезнаючий Матусевич:
— Феофане Антоновичу, Паганіні був не композитор, а скрипаль…
— Ще один Соломон знайшовся. Ви що, з ним до школи ходили?.. Юро, наливайте… А ви, — повернувся до Хабаренка, — поколупайтеся добре. Я впевнений, що там щось нечисто. І спробуйте дізнатися, хто його на той телевізор тягне? І напишіть куди слід. Тільки не шкодуйте паперу. Можете підписати вигаданим прізвищем. Чи поставте якогось сусіда. Там розбиратися не будуть… А то воно скоро й до заслуженого діяча долізе…
Хабаренко в «Струнах серця» в основному виконував роль шефових зубів.
«Талант, — твердив він, — поняття відносне. Як сірий колір. На білому фоні — він темний, на чорному — світлий. А совість — пережиток. На совість посилаються тільки слабаки. Які не мають сили волі боротися за місце в житті».
І він боровся. Місце в «Струнах серця» виборов ковбасою. Яку привозив з одного обласного центру. Місце біля шефа — лящами і пляшками, які чіпляв йому на вудку. Місце в колективі — махінаціями, протекціями, діставаннями, торгуваннями і влаштовуваннями… Було ще одне місце, яке чекало Хабаренка. Але він туди не прагнув. Тому виїдав усіх, хто хоч трішки знав його біографію.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв свого редактора Хабаренко, — коли я вже візьмуся, то далеко він не пролізе… Все-таки «Струни серця». Журнал, який має пряме відношення до композиторів…
Машина голови колгоспу гуцикає по бруківці.
— Хотів би я, Федоровичу, організувати у селі музичну студію. Навчити дітей хоча б азів музики, — каже Курочка.
— Мені б, Михайловичу, ваші клопоти… Скажіть, а у вас там, у Спілці композиторів, є плани? Доводять вам, що за рік маєте написати стільки-то пісень, стільки-то опер?
— Що ви? Кожен композитор сам планує. Те, що на душу лягає.
— Вам легше. А тут — з наради на нараду. Той планує. Цей переплановує. Про ініціативу говоримо, а за вказівками працюємо. Вчора чотириста чоловік цілий день сиділи в райцентрі і радилися, як краще зібрати сіно. Тоді став голова однієї сільради і каже:
— Вношу конкретну пропозицію. Усім, хто сидить в оцьому залі, взяти до рук коси…
Зал підтримав його бурхливими оплесками. А головуючий сказав:
— Не фокусничайте і не займайтеся демагогією…
То хто ж фокусничає? Скільки можна говорильнею займатися?
Три дядьки в когоспі «Перемога» сіно скирдують, а тридцятеро «семінаристів» з усього району стоять.
Вивчають досвід.
— То кому ж, Федоровичу, як не вам, головам, ці питання ставити?
— Думаєте, не ставимо.
— І що ж?
— Інерція. Та й забагато розвелося отих, що папери всякі складають. Щоб оправдати своє сидіння у якійсь установі, хтось сидить і мудрує: чим би то про себе заявити? Щоб вище не сказали, що нічого не робить. А паперовий циркуляр, як грудка снігу в горах. Викликає лавину. І того, що в самому підніжжі, засипає. Де вже там до ініціативи, коли на циркуляри не встигаєш відреагувати… Хто більше за мене і моїх людей знає, що нам сіяти, скільки нам сіяти, коли сіяти? Що мені тримати і чим годувати?