У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Якщо якийсь Коттарів пацієнт питав: «А з Ґермантами ви зустрічаєтеся?» — професор із цілковитою вірою відповідав: «Може, не з самими Ґермантами, не буду лити кулі. Але з усіма людьми такого десятка я бачуся в моїх друзів. Ви, звісно, чули про Вердюренів? Оті знають цілий світ. І при цьому Вердюрени не якісь там гольтіпаки в пір’ячку. У них водиться копійчина. Статки пані Вердюрен сягають десь тридцяти п’яти мільйонів. Ба, тридцять п’ять мільйонів — це, що не кажи, а цифра. Зате пані Вердюрен і не скупиндя. Ось пан згадував про дукиню Ґер-мантську. Я вам розтлумачу зараз ріжницю. Пані Вердюрен — дама на всю губу, а дукиня Ґермантська, певне, старчиха. Ви розумієте, що й до чого, еге ж? У кожному разі, їздять Ґерманти до пані Вердюрен чи не їздять, вона гостить у себе, а це куди важливіше, Щербатових, Форшвілів і tutti quanti[16], людей найвищого лету, весь виквіт Франції і Наварри, і з нею, як ви легко могли б бачити, я розмовляю запанібрата. Зрештою такі люди охоче підтримують стосунки зі світилами науки», — додав він із блаженною усмішкою гонору, а гонорувався він не тим, що раніше так величали Потена, Шарко, а нині величають його, а тим, що він нарешті витовк усякі освячені звичаєм вислови, навчився хвацько їх тулити і жонглював ними віртуозно. Отож, навівши мені серед вхожих до пані Вердюрен осіб княгиню Щербатову, Коттар, прискаливши око, додав: «Тепер ви бачите, що це за дім, ви розумієте, що я хочу сказати?» Він хотів сказати, що дім Вердюренів — суцільний шик-блиск. А проте гостити у себе російську даму, знайому лише з великою княгинею Євдокією, — це було не бозна-що. Але княгиня Щербатова могла б і зовсім не бути з нею знайома, — від цього Коттарова думка про надзвичайну гожість салону Вердюренів не постраждала б, як не вмаліла б і його радість від того, як його там гостять. Пишнота, якою, як нам видасться, оточені наші знайомі, схожа на пишноту акторів: марно б директор театру витрачав сотні тисяч на купівлю щиро історичних костюмів і справжніх клей-нодів, які не справляють жодного ефекту, тоді як великий худож-ник-декоратор створює в тисячу разів яскравіше враження помпи, кинувши промінь штучного світла на куцину грубого полотна, всіяну стеклярусом, чи на паперовий плащ. Якась людина живе серед можновладців, але для неї це тільки нудні кревні чи набридливі знайомі, бо вона звикла до них із пупка і вони втратили в її очах усякий блиск. Натомість досить було, щоб цей блиск якимсь випадком оточив найсіріших сіряків, — і ось уже незліченних Коттарів засліплюють титуловані дами, чиї салони в їхній уяві малюються осередком аристократичної елегантности, хоча ці дами й нігтя не варті навіть маркізи де Вільпарізіс та її приятельок (родовитих, але зубожілих дам, яких аристократки, вирослі з ними, вже й знати не хочуть); якби всі ті, хто так пишається дружбою з цими висікаками, писали свої мемуари і згадували там їхні імена, а також імена тих, кого вони в себе гостили, ніхто — не лише дукиня Германтська, а й сама маркіза де Камбремер, — не зміг би їх вирізнити з юрби. Але менше з тим! Зате Коттар має свою баронесу і свою маркізу, як у Маріво, — там баронеса безіменна, і нікого це не дивує. Великому панству і невтямки, хто ця дама, а Коттар її бачить панею над паніями, бо як титул сумнівний, то де тільки не красується корона: і на посуді, і на столовому сріблі, і на поштовому папері, і на скринях! Численні Коттари, уявляючи, що вони прописані в самому центрі Сен-Жерменського передмістя, певно, більше були під владою феодальних марень, ніж ті, хто справді мешкав серед принців, — так іноді купчик, який у неділю ходить оглядати «старезну архітектуру», запевняє, що середньовіччя надто відчувається в тій будові, в якій нема жодного несучасного каменя, склепіння якої помальоване насиньо учнями Вйоле-ле-Дюка і всипане золотими зірками. «Княгиня сяде в Менвілі. Вона поїде з нами. Але одразу я вас їй я не відрекомендую. Хай краще це зробить пані Вердюрен. Хіба що випаде оказія. Тоді будьте певні, я за неї вхоплюся». — «Про що ви балакали, панове?» — спитав Саньєт, який удавав, що виходив подихати повітрям. «Я цитував,