У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: À la recherche du temps perdu #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-03-2
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону». Краткое содержание книги:
— Скажу тобі, що він здався мені дурним як довбня. Пан Вердюрен підтримав її:
— Він людина нещира, лукава, завжди крутить хвостом. Йому хочеться, щоб і кози ситі, і сіно ціле. Яка разюча несхожість з Форшвілем! У цієї людині що на душі, те й на язиці. Або пан, або пропав, не так як той — ні риба, ні м'ясо. Зрештою, Одетті, як я розумію, більше до вподоби Форшвіль. Цей Сванн ламає з себе світського лева, трубадура дюкинь. А той Форшвіль має принаймні титул: він завше був і зостається графом де Форшвілем, — смачно вимовив пан Вердюрен останні слова, нібито як знавець історії цього графства він якнайретельніше зважував питому вагу наданого Форшвілю дворянства.
— Скажу тобі, — знову озвалася пані Вердюрен, — Сванн дозволив собі визвіритися на Брішо досить ущипливо, але зовсім по-дурному. Очевидно, побачивши, як з Брішо у нас носяться, він завзявся дошкулити нам і кинути ложку дьогтю у бочку меду. Він з таких: у ноги кланяється, а за п'яти кусає.
— Я ж тобі давно казав, — відповів пан Вердюрен, — це просто невдаха, нікчемник, завидющий до всього, що його переростає.
Насправді, не було «вірного», хто залишався б таким вірним Вердюренам, як Сванн, але всі вони обачно здобрювали своє лихослів'я збитими дотепами, мікроскопічною дозою теплоти і сердечности, тоді як найменша ознака стриманости, на яку йшов Сванн, — стриманости, не загнаної в такі заяложені звороти, як, скажімо: «Я не держу каменя за пазухою», які здавалися йому принизливими для себе, — вважалася віроломством. Найменша вільність деяких справжніх письменників обурює читача, бо ці письменники навіть гадки не мали догодити читачеві, отож і не скапарили для нього прописні істини, до яких той звик. Саме це дратувало пана Вердюрена у Сванні. Подібно до таких письменників, Сванн своєрідністю свого мислення вселяв підозру, що він тільки на всеє зле проворний.
Сванн ще не здогадувався, яка неласка йому загрожує, і свавілля Вердюренів бачилося йому в рожевому світлі, оскільки він сприймав це свавілля крізь свою любов до них.
Бачився він з Одеттою більше вечорами, боячись набриднути їй удень, але йому все ж хотілося постійно оселитися в її думках, і він щохвилини намагався нагадати їй про себе, але так, щоб це було приємно їй. Якщо на вітрині квіткової чи ювелірної крамниці його вабили квітки або клейноди, першою думкою Сванна було послати їх Одетті; він уявляв собі, як вона поділить утіху, якої зазнав він, як ця втіха подвоїть її ніжні почуття до нього, і наказував віднести закупку на вулицю Лаперуза негайно, щоб їй чимшвидше вручили його принос і він зміг відчути себе коло неї. Головне, аби при доставі вона була вдома, тоді вона буде ще ніжніша на побаченні у Вердюренів, а може, — хто його знає? — якщо хазяїн крамниці виявить моторність, вона пришле йому до обіду листа, а то й явиться до нього сюрпризом, щоб віддячитися. Раніше, аби вплинути на Одетту, Сванн гнівався, але нині він намагався, заслуживши її вдячність, видобути те найпотаємніше, що крилося в її почутті до нього і чого досі вона не відкрила.
Одетта часто опинялася на мілині, і тоді якийсь невідкладний борг змушував її просити Сванна виручити її. Він бував щасливий допомогти їй, як бував щасливий щоразу, коли міг наочно показати коханці, як він кохає її, або принаймні наочно показати, що він для неї розумний порадник, що його корисність безперечна. Звісно, якби на початку їхнього знайомства хтось сказав йому: «її підкупає твоє місце в суспільстві», а нині: «Твої гроші, ось що вона любить», — Сванн не повірив би, але й не дуже обурився б, якби з'ясував, що, на думку всіх, їх зводять докупи такі сильні рушії, як снобізм чи гроші. Але якби навіть і він сам допустив таку можливість, то, мабуть, не дуже побивався б відкриттям, що у любові Одетти до нього це міцніша підпора, ніж його тілесна врода чи душевні прикмети: інтерес, робив би їхній розрив неможливим. Осипаючи її подарунками, прислужуючись їй, він поки що міг покластися на переваги, не пов'язані з його особистістю, з його розумом, він міг не пнутися зі шкури, намагаючись їй сподобатися. І це раювання бути закоханим, жити тільки коханням, тією реальністю, в якій він іноді сумнівався, ще зростало в його очах через те, що він, прихильник нематеріальних переживань, охоче оплачував кохання, — так люди, не певні, чи справді видовище моря і гомін хвиль п'янять, переконуються в тому, а за одним заходом і в шляхетності й цілковитій безкорисливості своїх уподобань, винаймаючи за сто франків денно готельний номер з виглядом на всі ці красоти.