У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

— Хто ця дама? Вона з біса дотепна! — мовив Форшвіль.

— Ні, але ми приготуємо таку салату, якщо ви всі прийдете до нас обідати у п'ятницю.

— Ви вважатимете мене за справжню провінціалку, — сказала пані Коттар Сваннові, — але я ще не бачила цього пресловутого Франсильйона, про якого стільки розмов. Доктор уже бачив цю п'єсу (я пригадую навіть, він казав мені, що йому було приємно провести вечір з вами), і визнаю, що це нерозумно з його боку — витрачатися на квитки і йти вдруге зі мною. Звичайно, про вечір, проведений у Французькій комедії, шкодувати не доводиться, там завжди так добре грають, але ми маємо дуже щирих друзів (пані Коттар рідко називала імена і звичайно висловлювалася так: «наші друзі», «одна моя приятелька», і, вважаючи це ознакою «ґречности», вимовляла ці терміни фальшивим тоном і з важливою міною особи, привченої згадувати поіменно тих, про кого йдеться, тільки з її доброї волі), — і вони, ті друзі, часто мають свої ложі і настільки люб'язні, що нас запрошують на всі нові вистави, які варто подивитися, і я цілком певна, що рано чи пізно побачу Франсильйона і складу про нього свою думку. Але мушу визнати, що я попала в тісну діру, бо куди не прийду, всюди, зрозуміло, тільки й мовлять, про цю злощасну японську салату. Це починає навіть трохи набридати, — додала вона, бачачи, що Сванн не цікавився, як можна було сподіватися, такою животрепетною темою. — Принаймні, цій п'єсі треба віддати належне, вона надихає на досить веселі витівки. Я маю приятельку, неабияку дивачку, але гарненьку: зітхальники так і в'ються і б'ються за неї, так ось вона твердить, що одного разу замовила куховарці зробити японську салату й покласти в неї все, про що Александр Дюма-син згадує у своїй п'єсі. Запросила вона кількох приятельок, щоб почастувати. На жаль, я не належу до їхнього числа. Але вона все нам розповіла у свій найближчий приймальний день; певне, подали якусь гидоту, ми животи надірвали зо сміху. Але знаєте, тут усе залежить від того, як розповідати, — зауважила пані Коттар, бачачи, що Сванн навіть не усміхнувся, а тоді, пояснивши це його байдужістю до Франсильйона, вела далі: — Зрештою боюся, що мене чекає розчарування. Не думаю, щоб ця п'єса могла зрівнятися з «Сержем Паніним», божищем пані де Кресі. Оце вже справжня п'єса, глибока така, викликає у вас стільки роздумів, але давати рецепт салати на підмостках Французької комедії! Зате «Серж Панін»! А втім, перо у Жоржа Оне все-таки спритне. Не знаю, чи бачили ви «Власника гути»? Як на мене, це ще ліпше, ніж «Серж Панін».