У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: À la recherche du temps perdu #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-03-2
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону». Краткое содержание книги:
— Хто ця дама? Вона з біса дотепна! — мовив Форшвіль.
— Ні, але ми приготуємо таку салату, якщо ви всі прийдете до нас обідати у п'ятницю.
— Ви вважатимете мене за справжню провінціалку, — сказала пані Коттар Сваннові, — але я ще не бачила цього пресловутого Франсильйона, про якого стільки розмов. Доктор уже бачив цю п'єсу (я пригадую навіть, він казав мені, що йому було приємно провести вечір з вами), і визнаю, що це нерозумно з його боку — витрачатися на квитки і йти вдруге зі мною. Звичайно, про вечір, проведений у Французькій комедії, шкодувати не доводиться, там завжди так добре грають, але ми маємо дуже щирих друзів (пані Коттар рідко називала імена і звичайно висловлювалася так: «наші друзі», «одна моя приятелька», і, вважаючи це ознакою «ґречности», вимовляла ці терміни фальшивим тоном і з важливою міною особи, привченої згадувати поіменно тих, про кого йдеться, тільки з її доброї волі), — і вони, ті друзі, часто мають свої ложі і настільки люб'язні, що нас запрошують на всі нові вистави, які варто подивитися, і я цілком певна, що рано чи пізно побачу Франсильйона і складу про нього свою думку. Але мушу визнати, що я попала в тісну діру, бо куди не прийду, всюди, зрозуміло, тільки й мовлять, про цю злощасну японську салату. Це починає навіть трохи набридати, — додала вона, бачачи, що Сванн не цікавився, як можна було сподіватися, такою животрепетною темою. — Принаймні, цій п'єсі треба віддати належне, вона надихає на досить веселі витівки. Я маю приятельку, неабияку дивачку, але гарненьку: зітхальники так і в'ються і б'ються за неї, так ось вона твердить, що одного разу замовила куховарці зробити японську салату й покласти в неї все, про що Александр Дюма-син згадує у своїй п'єсі. Запросила вона кількох приятельок, щоб почастувати. На жаль, я не належу до їхнього числа. Але вона все нам розповіла у свій найближчий приймальний день; певне, подали якусь гидоту, ми животи надірвали зо сміху. Але знаєте, тут усе залежить від того, як розповідати, — зауважила пані Коттар, бачачи, що Сванн навіть не усміхнувся, а тоді, пояснивши це його байдужістю до Франсильйона, вела далі: — Зрештою боюся, що мене чекає розчарування. Не думаю, щоб ця п'єса могла зрівнятися з «Сержем Паніним», божищем пані де Кресі. Оце вже справжня п'єса, глибока така, викликає у вас стільки роздумів, але давати рецепт салати на підмостках Французької комедії! Зате «Серж Панін»! А втім, перо у Жоржа Оне все-таки спритне. Не знаю, чи бачили ви «Власника гути»? Як на мене, це ще ліпше, ніж «Серж Панін».
— Даруйте мені, — озвався Сванн з іронією в голосі, — але до обох цих шедеврів я, признаюся, однаково байдужий.
— Правда? Чим вам вони не догодили? Ви остаточно утвердилися в цій оцінці? Може, вам це здається надто похмурим? До речі, я завжди правлю, що про повістярство і театр не сперечаються. У кожного своє уподобання: вам це відворотне, а мені любе.
Тут її перебив Форшвіль, звернувшись із запитанням до Сванна. Річ була ось у чім: поки пані Коттар розводилася про Франсильйона, Форшвіль висловив пані Вердюрен захоплення тим, що він називав «маленьким спічем».
— Наш друг обдарований красномовством і пам'яттю, — сказав він пані Вердюрен, коли художник закінчив. — Кат його мамі, мене просто завидки беруть! З нього вийшов би першорядний проповідник. Можна сміливо сказати, що разом з паном Брішо у вас сьогодні два чудові номери, я навіть думаю, що як оратор художник, мабуть, візьме гору над професором. У нього все виходить так органічно, не з-письменська. Щоправда, іноді він схильний до міцних виразів, але зараз це якраз модно; мені нечасто траплялося бачити, щоб хтось міг так довго не затикати плювачки, як мовили у нас у полку, де, між іншим, я мав товариша, чимось подібного до нашого гостя. Про що завгодно, ну хоча б про цю чарку, він міг правити теревені годинами, та ні, не про чарку, — це я ляпнув здуру, — про битву під Ватерлоо, про що завгодно він підносив вам за одним заходом такі речі, про які ви уявлення не мали. До речі, Сванн служив у нашому полку, він повинен знати його.
— Ви часто бачите пана Сванна? — поцікавилася пані Вердюрен.
— Гай-гай, ні! — відповів граф де Форшвіль, а що він, аби запобігти ласки у Одетти, примилявся до Сванна, то тепер поклав собі скористатися нагодою і підхлібити йому, заговорити про його аристократичні знайомства, але заговорити як світська людина, як щиро прихильний критик, не вдаючи при цьому, ніби він вітає його з несподіваним здобутком: — Правда, Сванне? Ми не бачимося з вами ніколи. Та й як, зрештою, з ним можна бачитися? Ця тварюка вічно сидить то у Ла Тремуй, то у Лом, то ще у кого-небудь, такого самого розбору!..