У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Але одразу ж ревнощі, ніби то була тінь його кохання, творили йому двійника нового усміху, яким Одетта обдарувала його ще сьогодні ввечері, але який нині сміявся зі Сванна і повнився коханням до іншого, двійника нахилу її голови, впущеної на інші уста, і всіх знаків ніжносте, яку Одетта виявляла тепер не до нього, а до іншого. І всі солодкі спогади, які він ніс із собою від неї в серці, були ніби шкіцами, начерками (подібними до тих, які нам пропонує декоратор), і за ними Сванн намагався уявити, який любовний вогонь і яку млість викликали у неї інші. І зрештою він уже шкодував про кожне заласся, звідане з нею. Шкодував, що мав необачність їй показати, які розкішні всі ті пестощі, вигадувані ним для неї, шкодував про ті зваби, які він у ній відкривав, — шкодував, бо знав, що трохи згодом це стане новим знаряддям його тортур.

Тортури ці робилися ще лютішими, коли Сванн згадував побіжний погляд, який він кілька днів тому вперше перехопив в Одетти. Це було по обіді у Вердюренів. Чи то Форшвіль, відчувши, що його шуряк Саньєтт попався в неласку до Вердюренів, надумав гострити на ньому свою дотепність і підлататися його коштом, чи то його вивела з рівноваги незграбність, якої Саньєтт допустився щодо нього, але якої, до речі, інші не помітили, не зрозуміли, що то був ніби камінь у його город, тим паче, що каменя за пазухою Саньєтт і не держав, чи то Форшвіль шукав в останній час нагоди викинути за поріг того, хто забагато знав про нього і хто був настільки делікатним, що Форшвїля іноді аж пересмикувало від самої його приявности, про що той здогадувався, — хай би там як, а Форшвіль відповів на невдалу Саньєттову репліку вкрай брутально і заходився паплюжити його, а перелякана страдницька міна і благання жертви до гарячого ще й приском сипнули, і зрештою безталанний Саньєтт, спитавши у пані Вердюрен, чи не краще йому піти, і не діставши відповіді, пішов геть, щось мурмочучи, зі слізьми на очах. Одетта всю цю сцену споглядала мовчки, та коли двері за Саньєттом грюкнули, Одетта, так би мовити, прибрала на хвилину звичний вираз зі свого личка, щоб при цій нагоді в ницості не поступитися Форшвілеві: в її очах сяйнула лукава усмішка, як похвала вибрикові Форшвіля і глум на адресу його жертви, вона кинула на Форшвіля погляд співучасниці в злочині, мовляв: «Оце я, розумію, екзекуція! Ви помітили, який у нього приголомшений вигляд? Він навіть пустив реви», — отож Форшвіль, зустрівши її погляд, затнувся і вмовк, його щирий чи вдаваний гнів вичах, він посміхнувся і мовив: