У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Вона відповіла йому набурмосено й нервово:

— Ні, ні, коханий, сьогодні жодних катлей, ти ж бачиш, мені зле.

— Може, тобі від цього стало б краще, але я не наполягаю.

Вона попросила його погасити світло перед відходом, він запнув запону й пішов собі. Опинившись удома, він раптом подумав: а що як Одетта когось чекала, що як вона прикинулася втомленою і попросила його погасити світло лише на те, аби він повірив, ніби вона збирається на боковеньку, а насправді — тільки він за поріг, вона знову запалить вогонь і впустить того, хто мав провести з нею ніч? Він зиркнув на годинника. Минуло уже майже півтори години відтоді, як він покинув її. Він вийшов з дому, узяв візника і велів зупинитися біля її дому, у завулку, перпендикулярному тій вулиці, куди виходили зади її дому і звідки він стукав іноді у вікно її спальні, щоб вона йому відчинила; він спустився з повозу, довкола стояла пітьма і пустка, він ступив кілька кроків і опинився біля її дому. Серед темних вікон, погашених уже давно, він побачив тільки одне, звідки витікав крізь віконниці вичавлюваний ними таємничий золотавий сік світла, яке заливало кімнату і стільки разів ще здалеку радувало серце Сванна; тільки-но він, дійшовши до цієї вулички, помічав його, як воно ніби вістило: «Вона там і чекає на тебе», проте нині воно жалило його в серце: «Вона там із тим, кого виглядала». Йому нетерпеливилось довідатися, з ким же це вона, він прокрався попід стіною до освітленого вікна, але крізь слупчик віконниць не міг нічого бачити; у нічній тиші чувся тільки приглушений гомін розмови. Звісно, йому боліло дивитися на це світло, в золотистому ореолі якого рухалася за вікном незрима і ненависна парочка; йому боліло чути тихий гомін, знак присутности того, хто прибув сюди після її відходу, знак брехливосте Одетта, яка раювала в цю хвилину з іншим. А проте він був радий, що прийшов, душевна мука, яка вигнала його з дому, втратила разом з безпричинністю і гостроту, втратила саме тепер, коли Одеттине життя, яке викликало досі в нього болісну і безсилу підозру, було он там, у його руках, яскраво освітлене лампою, і коли Одетта, сама того не підозрюючи, стала полонянкою цієї кімнати, де він, якби захотів, міг упіймати її на гарячому і накрити; ні, краще постукати, як стукав він щоразу, коли наїжджав пізненько; так Одетта принаймні довідається, що йому все відомо, що він бачив світло і чув розмову; і якщо він допіру уявляв собі, як Одетта сміється разом з іншим з його легковірности, то зараз йому здавалося, що вони нині у блаженному невіданні, що пошили в дурні не вони його, а він їх, адже вони думають, ніби він за тридев'ять земель од них, тоді як Сванн, — тепер він уже точно знав, — ось зараз візьме й постукає у віконницю. І може, те майже приємне відчуття, яке він спізнавав у дану мить, не пов'язувалося ні з тим, що розв'язався його сумнів, ні з тим, що ущух біль: це швидше скидалося на гру розумову. Коли він закохався, речі знову набули для нього тієї дещиці привабливости, яку вони мали в його очах раніше, але тільки якщо їх осявав спогад про Одетту, а нині ревнощі воскресили в ньому іншу прикмету його допитливої юности: жагу до істини, але до істини, яка стояла між ним і його коханкою, істини, яка діставала світло від неї, істини щиро суб'єктивної, яка пропонувала для вивчення одну однісіньку річ, річ нечуваної вартости, річ таку пречудову, що в пізнанні її не крилося майже нічого корисливого, — вчинки Одеттині, її стосунки, її наміри, її минуле. Раніше Сванн не надавав великої ваги дрібним учинкам та щоденним жестам якоїсь особи, коли він чув пащекування про когось, то пропускав його повз вуха, а якщо й дослухався, то лише з нечестивої цікавости, в такі хвилини він вважав себе жалюгідним сіряком. Але в незвичну пору його життя, в пору кохання, суб'єктивний первень досяг у Сванна такої глибини, що цікавість, з якою він колись вивчав історію, нині пробуджував у ньому побут коханої жінки. І все, чого він ще вчора посоромився б, — підзори у вікно, а завтра — хто знає? — може, спритні розпити сторонніх, підкуп служників, підслухи біля дверей, — стало для нього тим самим, що розшифрування текстів, зіставлення свідчень, тлумачення старовинних пам'яток, тобто стало методом наукового дослідження, наділеним безперечною інтелектуальною вартістю, таким доречним при пошуках істини.