У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: À la recherche du temps perdu #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-03-2
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону». Краткое содержание книги:
— Пан де Форшвіль просто зачарований Одеттою, — сказав пан Вердюрен своїй благовірній.
— А вона не проти якось пообідати з вами. Ми це залагодимо, але без Сваннового відома. Бачте, він трохи стає на заваді. Зрозуміло, звідси не випливає, що ви не повинні приходити до нас обідати, ми маємо надію бачити вас дуже часто. От-от потеплішає, і ми будемо трапезувати просто неба. Як ви ставитеся до обідів у Булонському лісі? Гаразд, гаразд, це буде дуже славно. А ви що, збираєтеся сьогодні ухилятися від роботи? — гукнула вона раптом юному піаністові, щоб похизуватися перед «новачком» такого штибу, як Форшвіль, і своїм гострим язичком і своєю тиранічною вдачею над «вірними».
— Пан де Форшвіль щойно водою бризнув на тебе, — сказала пані Коттар чоловікові, який повернувся до салону.
Доктор, усе ще поглинутий думкою про вельможне походження Форшвіля (ця думка хвилювала його від самого початку обіду), сказав йому:
— Я лікую зараз одну баронесу, баронесу Пютбюс. Пют-бюси брали участь у хрестових походах, чи не так? У них у Померанії озеро завбільшки з десятеро майданів Згоди. Я лікую її від сухого артриту, жінка вона чарівна. Зрештою, з нею знайома, якщо я не помиляюся, пані Вердюрен.
Ця заява дозволила Форшвілю, коли він знову опинився наодинці з пані Коттар, доповнити сприятливе судження про її чоловіка:
— А крім того, він цікава людина, зразу видно, що бував у бувальцях. Ба, ці лікарі знають усі таємниці.
— Я зіграю для пана Сванна фразу з сонати, — проголосив піаніст.
— Достолиха! Сподіваюся, що це не сонатарій? — вигукнув Форшвіль, розраховуючи справити ефект.
Але Коттар, який ніколи не чув цього каламбуру, не збагнув його і подумав, що Форшвіль обмовився. Він одразу підскочив, щоб поправити його:
— Та ні, не сонатарій, а сонетарій, — вимовив він завзято, урочисто й переможно.
Форшвіль пояснив, що сонетарій — це збірка сонетів, а він має на увазі збірку сонат. Доктор зашарівся.
— Визнайте, докторе, що це дотепно, еге ж?
— Та я це бозна-коли чув, — відповів Коттар.
Тут вони замовкли; з-під топуна скрипкового тремоло, трепетний залом якого зметнувся над нею на дві октави вище, — так з гребеню двохсотфутового шпиля, за позірною карколомною нерухомістю водоспаду бачиться крихітний силует туристки, — спливла в далечині куца грайлива фраза, підтримувана тривалим погойдуванням прозорої, безкрайої, дзвінкої запони. І Сванн у серці своєму звернувся до неї як до посестри своєї любовної таємниці, як до Одеттиної приятельки — приятельки, яка, мабуть, порадила б йому не зважати на цього Форшвіля.
— Шкода, що ви спізнилися! — сказала пані Вердюрен одному з «вірних», якого вона зумисне запросила лише на «шапкобрання», — такого Брішо ви ще не чули, — вулкан красномовства! Але він поїхав. Як ви думаєте, пане Сванн? Здається, ви бачили його вперше, — сказала вона, щоб підкреслити, що знайомство з Брішо той завдячує їй. — Правда ж, наш Брішо — сама зваба!
Сванн ґречно вклонився.
— Вам так не здається? Отже, він вас не вразив? — сухо спитала пані Вердюрен.
— Ні, чому ж, пані, дуже, я у захваті. Ось тільки, може, він занадто категоричний і занадто галасливий, як на мій смак. Я волів би менше прямолінійности, більше м'якости, але відчувається, що він усевіда і душка.
Розходилися пізно. Доктор Коттар поспішив поділитися з дружиною своїми враженнями:
— Рідко коли пані Вердюрен буває в такому ударі, як нині.
— А ця пані Вердюрен, що за одна? Звідниця? — спитав Форшвіль у художника, якому запропонував поїхати разом.
Одетта з жалем дивилась, як ішов Форшвіль; вона не посміла сказати Сваннові, щоб той не проводжав її, але в екіпажі була в злому гуморі, і коли він спитав, чи можна до неї зайти, відповіла: «Авжеж», хоча з серцем знизала при цьому плечима.
Відпустивши гостей, пані Вердюрен сказала мужеві:
— Ти бачив, яким дурносміхом показав себе Сванн, коли ми згадали про пані Ла Тремуй?
Вона помітила, що Сванн і Форшвіль, вимовляючи прізвище цієї дами, кілька разів опускали часточку «де». Не сумніваючись, що вони робили це навмисне, показуючи, що не схиляються перед титулами, пані Вердюрен прагнула бути й собі незалежною, але не вловила до пуття, як передати цю незалежність граматично. Але її малописьменність брала гору над її республіканством, і тому вона не переставала говорити «де Ла Тремуй» або користувалася скороченням у дусі шансонеток чи підписів під карикатурами, які ковтали «де»: «д'Ла Тремуй», але вчасно похоплювалася і поправлялася: «пані Ла Тремуй». «Дюкиня, як величає її Сванн», — додавала вона з іронічною посмішкою, мовляв, вона тільки посилається на нього, але знімає з себе всяку відповідальність за таке хлоп'яцьке і безглузде величання.