Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Клубні правила
Одне протиріччя не дає спокою багатьом англознавцям — як у нас поєднується така сильна тяга до індивідуалізму і непереборне бажання створювати та об’єднуватися у клуби? Як можна одночасно зациклюватися на приватності і на «клубності»? Джеремі Паксмен зауважив, що у на позір замкнутих, зациклених на індивідуальності та приватності англійців є клуби майже на будь-яку тематику: «Є клуби для рибалок, для футбольних фанатів, для картярів, для флористів, для тих, хто вирощує голубів, варить джем, їздить на велосипеді, спостерігає за пташками і навіть для тих, хто їде на відпочинок». Не намагатимуся укласти повніший список — це б зайняло зо півкнижки. Усім англійським хобі присвячено по журналу, — а то й по шість, — і всі вони мають відповідні тематичні клуби, а то й цілі національні товариства з мережею місцевих представництв та дочірніх організацій. Зазвичай в нас є два національні товариства, які поміж собою конкурують і сповідують акурат протилежні погляди у сфері інтересів. Більшість часу вони тільки тим і займаються, що радісно чубляться і тузяться один з одним.
Паксман, в товаристві де Токвіля, дивується «як англійцям вдається одночасно бути такими індивідуалістами і весь час організовуватися у клуби та товариства, як в одних і тих же людях може поєднуватися бажання об’єднуватися і бажання відділятися?». Здається, Паксман пристає на прагматичне, скупе пояснення де Токвіля, буцімто так склалося історично, що англійці завжди формували союзи, щоб спільними зусиллями досягти того, що їм було недоступне поодинці. Він також наголошує, що вступати чи не вступати у спілку — це завжди справа особистого вибору.
Як на мене, клуби — це більше про задоволення соціальних, а не практичних чи економічних потреб, і я певна, що право вибору тут теж чимало важить. Англійці не люблять випадкових, невпорядкованих, спонтанних контактів, заведених десь на рівному місці. Ми так не вміємо, нам так незручно. Ми любимо соціалізуватися на впорядкований, організований манер — у спеціально визначених місцях і конкретно відведений для цього час. Там мають бути правила, на які можна понарікати, розпорядок дня, протокол і щомісячник. Поза тим, нам треба прикидатися, достоту як зі спортом та іграми, що насправді до клубу чи товариства йдуть займатися улюбленою справою (складати букети, грати в любительському театрі, займатися доброчинністю, розводити кроликів чи ще щось таке), а соціальні контакти, в які ми там вступаємо, — це вже побічний, другорядний ефект.
Тут вся справа знову у самообмані. Англійці постійно об’єднуються у клуби та спільноти з тих самих причин, що вигадують собі ігри та спортивні заняття: ми потребуємо помічників та фасилітаторів, які б допомогли нам контактувати з іншими людьми та подолати «соціальну не-дужість». Також нам не обійтись без ілюзії, що ми насправді зайняті не тим, чим зайняті — що прийшли сюди заради практичної мети, щоб займатися спільною улюбленою справою, заради якої згуртувалися, бо ж самотужки б не дали ради. Прагматичне пояснення клубної культури англійців, яке подають де Токвіль та Паксман, — дуже англійське у своїй суті. Воно ідеально окреслює ілюзію, але неспроможне її упізнати: реальна мета клубів — соціальні контакти та соціальні зв’язки, які нам дуже потрібні, хоч ми в цьому і не можемо зізнатися навіть самим собі.
Якщо ви англієць чи англійка до самих кісток, то можете не погоджуватися з моїм поясненням. Воно й мені не дуже до вподоби. Мені подобається думати, що я приєдналася, скажімо, до Товариства арабських скакунів і ходжу на зустрічі Чілтернської регіональної спілки, бо в мене є арабський огир і я цікавлюся розведенням та виїздкою арабських скакунів, а також участю у виставках, усіляких заходах та зустрічах з такими ж поціновувачами коней, як я. Мені б хотілось думати, що в університетські роки я приєдналася до лівацької політичної групи і ходила на незчисленні демонстрації, марші та мітинги проти ядерної зброї в силу неухильних переконань та принципів[65]. Авжеж, я цілком свідома того, що робила чи роблю. Мені не йдеться про те, що англійці навмисно заманюють себе до спілкування манівцями. Та якщо не кривити душею, то мушу визнати, що мені подобається відчуття приналежності до спільноти і та легкість спілкування з людьми, що мають зі мною спільні інтереси та зацікавлення. Це не до порівняння із незграбними спробами заговорити з незнайомцями десь у громадському місці чи на заході, де люди зібралися просто, щоб потеревенити, не маючи спільного підґрунтя — хобі, коней чи політичних баталій, — які б спростили процес спілкування.