Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Я не намагаюся виправдати чи захистити футбольних фанатів. Вони галасливі, огидні, грубі і дуже часто ще й расисти. Мені йдеться про те, що в них є свій кодекс поведінки і правило «чесної гри» є невід’ємною частиною їхнього етикету, якому підпорядковуються всі ці агресивні і жорстокі сутички.
Правило невдахи
1990 року Норман Тебіт, член Парламенту від Торі, здійняв у країні ґвалт, поскаржившись, що чи не всі емігранти з Азії провалилися на «випробуванні крикетом», як він висловився, — вони вболівають за індійську чи пакистанську команду, коли ті виходять проти англійців. Передовсім його заувага стосувалася другого покоління іммігрантів з Азії чи Карибів, яких він звинуватив у «надщербленій лояльності» — вони ж бо на знак своєї «британськості» мали вболівати за англійську команду! «Коли люди приїздять до нової країни, то їм слід цілком і вповні розчинитись у цій країні», — заявив він.
Аж дух перехоплює від того, наскільки «тест Тебіта», як тепер його називають, просяк расизмом, невіглаством та зверхністю. Чи Тебіт мав на увазі, що іммігранти з Азії мали надихнутися прикладом, який їм подали ми, припхавшись на їхні землі непроханими гостями? А за кого він би порадив вболівати англійським поселенцям в Австралії, яка стала їм рідною домівкою, під час матчу Англія проти Австралії? А як же шотландці та валлійці, що живуть в Англії — за кого їм тримати кулаки? Чи він взагалі знав, що шотландці завжди вболівають за будь-кого, хто грає проти Англії? Так само роблять циніки з «язикатих» класів англійської інтелігенції, в середовищі яких немодно виявляти патріотизм, особливо якщо це стосується спорту. Не кажучи вже про решту англійців, яких коробить від патріотичного запалу і їм ніяково, коли доводиться вболівати за Англію. Невже нас всіх слід позбавити громадянства?
Та навіть відкинувши всі ці перестороги, «тест Тебіта» все одно не годиться для вимірювання англійськості. Ті, хто насправді, в культурній площині, є «англійцями», незалежно від раси та походження, вирізняються тим, що інстинктивно, на автоматі, вболівають за відвертих невдах. Я аж ніяк не перша зауважила таку закономірність: схильність англійців підтримувати невдах — це один зі стереотипів, які я хотіла «розколупати» впродовж польових досліджень, які лягли в основу цієї книжки. Я бачила безліч прикладів, але один мені особливо запам’ятався, — це було на фіналі Вімблдонського турніру 2002 року у змаганні серед чоловіків. Цей епізод допоміг мені зрозуміти усю глибінь та складність правила невдахи!
Експертів з тенісу, однак, матч не вразив: як для фіналу Вімблдону — нічого цікавого. Та я туди пішла спостерігати за глядачами, а не дивитися гру. Це було феєрично. Грали Лейтон Гюіт, світової слави австралієць, і не дуже відомий аргентинець Девід Налбандян, який раніше ніколи не брав участі у Вімблдоні. Австралієць, цілком очікувано, переміг, зігравши проти Налбандяна 6–1, 6–3, 6–2.
На початку матчу всі англійці вболівали за Налбандяна — вони плескали і вигукували: «Девід, вперед!» — кожного разу, як йому вдавалося набрати очко чи просто гарно зіграти (чи як то називається в тенісі?). Гюіту дісталися лише скупі знаки уваги і аплодисменти чисто з ввічливості. Коли я запитала глядачів, що сиділи поруч, чому вони підтримують аргентинця, особливо зваживши на те, що Англія та Аргентина не дуже любляться, ми ж навіть воювали недавно! Вони мені пояснили, що національність тут ні до чого, що Налбандян — явний аутсайдер, якому навряд чи поталанить виграти, і тому його потрібно підтримати. Вони здивувалися, що я запитую про таке і дехто навіть розповів мені по секрету про правила: «Невдах треба завжди підтримувати!», «Завжди вболівайте за невдах!». Вони це говорили так, ніби це прописна істина і я не можу її не знати.
От і чудово, подумала я, ще одне «правило англійськості» в кишені. Задоволена собою я ще трохи подивилася гру, а коли почала нудитися і подумувати, щоб вислизнути кудись і роздобути морозива, сталося щось дивне. Гюіт зробив якусь дуже вдалу подачу (не питайте мене яку — я не тямлю в тенісі), і люди навколо почали плескати і підбадьорливо вигукувати. «Ей, — сказала я. — Постривайте. Я думала, що ви за Налбандяна, того, що без шансів. Чому ж ви тепер плескаєте Гюіту?» Пояснення, які мені видали глядачі, були трохи розмитими, але суть проглядалася така: Гюіт, як би там не було, грав напрочуд добре, а всі вболівали за Налбандяна, бо він не мав шансів, і від того бідолашний Гюіт, хоч як добре грав, не отримував ніякої або дуже мало підтримки та заохочення від глядачів, а це нечесно, тож всім стало Гюіта шкода — він там сам, бідненький, і всі підтримують противника, — тож тепер глядачі плескають йому, щоб відновити баланс. Інакше кажучи, Гюіт-вдаха (є таке слово? Зрештою, неважливо, ви ж розумієте, про що я) став невдахою, якого слід підтримати.