Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
В останньому твердженні тільки частка жарту. До європейських комуністичних партій, особливо з Центральної та Східної Європи, належало багато євреїв. Євреї міжвоєнної Польщі, Чехословаччини, Угорщини й Румунії були пригніченою та непопулярною меншиною. Молоді неортодоксальні євреї мали невеликий політичний вибір: сіонізм, бундизм[109], соціальна демократія (там, де її не було заборонено законом) або комунізм. Комунізм як найбільш безкомпромісно антинаціональна й амбітна ідеологія приваблював особливо. Попри свої супровідні недоліки, Радянський Союз пропонував революційну альтернативу в той час, коли Центральна та Східна Європа, здавалося, стояла перед вибором між авторитарним минулим і фашистським майбутнім.
Під час війни СРСР набув ще більшої привабливості. Тих євреїв, які опинилися в окупованій Радянським Союзом Польщі після нападу німців у 1939 році, часто депортували на Схід, і багато з них загинуло від хвороб та поневірянь. Але їх не винищували систематично. Наступ Червоної армії територією України і Білорусі на Балтійські держави, Румунію, Угорщину, Чехословаччину, Польщу та Німеччину врятував тих євреїв, які ще там лишалися. Саме Червона армія звільнила Аушвіц. Безперечно, Сталін воював у Другій світовій не за євреїв; але якби переміг Гітлер — якби німці та їхні поплічники втримали під своєю владою території, які вони завоювали до Сталінградської битви, — загинули б ще мільйони євреїв.
Коли до влади в Східній Європі прийшли комуністичні партії, чимало з тих, хто обіймав у них керівні посади, були євреями. Це особливо впадало в очі на наступному після найвищого щаблі: євреями були начальники поліції в Польщі та Угорщині, а також провідні економісти, адміністративні секретарі, впливові журналісти й партійні теоретики. В Угорщині євреєм був лідер партії (Матяш Ракоші); у Румунії, Чехословаччині та Польщі партію очолювали не євреї, але ними була більшість керівної верхівки. Єврейські комуністи в усьому регіоні завдячували Сталіну всім. У тих країнах, куди вони повернулися, часто після тривалого періоду в еміграції, їм не дуже раділи: ні як комуністам, ні як євреям. Після війни й окупації місцеве населення озлобилося на євреїв ще більше, ніж раніше («Навіщо ти повернулася?» — запитав сусід у Геди Марґоліус, коли вона втекла з маршу смерті до Аушвіцу й дісталася до Праги в самому кінці війни[110]). Сталін міг чи не найбільше покладатися на східноєвропейських комуністів-євреїв у тому, що вони зроблять, як він скаже.
У перші післявоєнні роки Сталін не виявляв ворожості до євреїв у своєму підпорядкуванні. Радянський Союз, щоб завадити імперським амбіціям британців, виступав в ООН палким прихильником сіоністського проєкту та підтримував створення Єврейської держави на Близькому Сході. У СРСР Сталін схвально ставився до роботи Єврейського антифашистського комітету, заснованого під час війни задля мобілізації підтримки радянської боротьби проти нацистів серед радянського й (особливо) закордонного єврейства. Радянські євреї, як і багато з тих, хто жив за московської влади, помилково припускали, що якомога більша підтримка впродовж війни, коли Сталін шукав та приймав допомогу від будь-кого, хто міг її надати, після війни конвертується в легше життя.
Насправді сталося навпаки. Ще до завершення війни Сталін, як ми побачили, виселяв на Схід цілі народи та, поза всяким сумнівом, мав подібні плани й щодо євреїв. І в Центральній Європі, і на теренах Радянського Союзу ситуація була однакова: хоча євреї постраждали найбільше, звинувачувати їх за муки решти було легко і звично. Використання знамен російського націоналізму для військових потреб дуже наблизило радянську риторику до слов’янсько-шовіністичного дискурсу російських антисемітів минулого, що точно не шкодило режиму. Для самого Сталіна це означало повернення на знайомий ґрунт, тим паче, що він ще більше утвердився у власних переконаннях, споглядаючи успішну експлуатацію народного антисемітизму, яку провадив Гітлер.
Радянському Союзу з різних причин було вигідно применшувати виразно расистський характер нацистських звірств: знищення українських євреїв у Бабиному Яру офіційно вшановували як «вбивство мирних радянських громадян», так само як на післявоєнному меморіалі в Аушвіці зазначили лише загальні згадки про «жертв фашизму». У марксистському лексиконі не було місця для расизму; мертвих євреїв посмертно зараховували до тих самих місцевих спільнот, які виявляли до них таку ворожість за життя. Але тепер, коли окреслилися фронти «холодної війни», а міжнародні контакти і зв’язки в очах Сталіна стали компрометувальними, космополітизм, що приписували євреям — міжнародні зв’язки, якими Сталін сподівався скористатися в темні місяці після німецького нападу, — почали знову використовувати проти них.
109
«Бунд» — єврейський робітничий рух, започаткований у довоєнній царській Росії. У міжвоєнний час діяв на території Польщі.
110
Див.: Heda Margolius Kovaly, Under a Cruel Star (1986). Упродовж вісімнадцяти місяців після закінчення Другої світової в Польщі, Угорщині та Чехословаччині було вбито більше євреїв, ніж за десять років до війни.