Вода, павутина
- Автор: Гашич Нада
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-113-6
- Переводчик: Наталья Хороз
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вода, павутина». Краткое содержание книги:
А інтимне життя? Секс? Нічого особливого. Як і в більшості пар, які бояться, що залишаться разом на все життя.
Ага, ще одне. Думаю, вона добра співрозмовниця.
Борис Горак ні усно, ні письмово не попросив пробачення у своєї дружини. Розцілував синуся-дракуся і пішов у певності, що з дитиною все гаразд і що завтра матиме більше часу, щоб посидіти з ним.
Заледве вернувся до краю своєї завіси, але запізно. Тато вже виходив, і я не міг його докликатися. Тому я всередині трохи плакав. Так сильно перелякався. А зараз начебто нікого немає. Тато пішов, не знаю, чи вернеться мама, коридори порожні. Час до часу чути, як хтось ходить, а я найбільше боюся тих кроків. Коли хтось підходить до дверей, зупиняється і ніби роздумує, увійти чи не ввійти. Цього я найбільше боюся. Може, хтось таки прийде? Іта? Ні, та не прийде. Ірма? Та ще менше. Дамір би прийшов, але його не пустять. А якби він прийшов, обов'язково би сидів біля мене день і ніч, і кожного разу, коли би я прокидався, він би мені махав.
А на тата я образився, бо він мене не чув і його не було, коли треба було копнути ногою того метелика. Ага, це був метелик. Знаю, це тупо, що я образився, але я образився. Знаю, що це смішно, коли хтось боїться метеликів, але спробуйте тільки уявити, як виглядає півтораметровий метелик. Страшно, правда? Зараз би радше за все я відвернув ту мою дурну голову і довго нічого не говорив би і не думав. Тільки лежав би.
Хай вже нарешті перестануть мені говорити, що люблять мене.
Циліці «жити не хтілося», а тим паче було не до цвинтаря чи куховарення. Була така втомлена від весілля, «же то не до вповідання».
Але на кладовищі були, гуску із млинцями і горіховий рулет їли. І обід, і вечеря були «як заповідають традиції».
«Дала і дзядку і Бахурові занесла.
Свята надворі, поки я жива, традиції будемо поважали».
Дамір з’їв шматок гусятини, з’їв млинці, з’їв буряк, а тепер збирався поїсти й рулету. Але ніяк не міг наважитися його вкусити. Її не було. Причому весь день. Кілька разів уставав, заглядав під образ — ні, не було її.
Був і злий, і неспокійний, не знав, як це могло статися. Обернувся до вікна і тоді відчув, як вона спустилася на стіл.
— Де ти була?
— Спершу привітайся, потім я тобі скажу.
— Доброго дня.
— І тобі доброго дня. Я була на кладовищі. Багато живих. Навіть жвавих. Досить весело у вас на День всіх святих. І діти є на кладовищі.
— Чи всі були в чорному?
— Дехто так, але наскільки я бачу, в Загребі здебільшого носять чорне, тому мені здається, що немає різниці між цвинтарним і звичайним одягом. Якось все чорне, а трауру нема. Це не похорони, а святковий день.
— Я був одного разу на похоронах. Все було чорне. І сумне.
— Знаю, ти був на похоронах Катарининої мами.
— Коли люди дуже оплакують, одягають чорне. І тоді всі навколо них оплакують і того, хто помер, і того, хто в траурі. Сильно-сильно оплакують.
— Даміре мій, людям, які справді за кимось сумують, замість чорних суконь і костюмів треба було б натягнути чорні забрала на очі, щоб не бачили тих, хто задоволено живе. Людину тішить лише ілюзія, що всім важко через її втрату.
— Це не так. Не мало би бути так. Мені було шкода Катарининої мами.
— Ні, тобі було шкода Катарини. Але недовго.
— Мені й досі шкода.
— Не перебільшуй. Люди якщо й оплакують, то недовго. Людина не відчуває нічийого болю, крім свого.