Вода, павутина
- Автор: Гашич Нада
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-113-6
- Переводчик: Наталья Хороз
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вода, павутина». Краткое содержание книги:
Катарина встала після одинадцятої години геть спустошена. Повільно приймала душ, повільно зачісувалася, навіть кави не випила: нудота не давала навіть думати про те, щоб розкрити рота. Не поглянула ні на хатинку, ні на Задругу, ні на подвір’я. Усе виглядало жахливо, і вона усвідомлювала, що муситиме просити допомоги, щоб усе привести до сякого-такого ладу.
Іта сьогодні навіть не зайде, про Ірму більше не роздумувала і вирішила сама скочити на кладовище, а тільки потім піти до Давида, коли трохи прийде до тями. Не можна в такому стані до дитини. Щоб не зурочити, тільки переколола кришталеву брошку з бежевого шовкового костюмчика на куртку.
З опущеною головою пройшла своєю вуличкою і, коли вийшла на сусідню, краєчком ока поглянула на вікно блакитної хати; білі жалюзі опущені, звичайна нова блакитна будівля. Нема ні гарбуза, ні сліпих вікон.
«Бачиш, це були нерви».
Уперше після випадку з Давидом зайшла у трамвай і сіла. Люди були неголосні, розмовляли мобільними телефонами, але чемно і доволі тихо; навіть якби розмовляли голосніше, вона би їх не чула. Не дивилася крізь вікно, мружилася і слухала своє серце.
Мобільний телефон — звук дверного дзвінка:
Зачекай мене перед книгарнею на площі Єлачича, я не зможу сама лампадки нести, добре? Та за п’ятнадцять хвилин, ми вже біля Цібони.
Пані, яка телефонує:
Йой, слава Богу, я тобі додзвонилася. Піди в кухню перевір, чи я братруру вимкнула.
/чекає/ Так, слава Богу, та ми тут, біля оперного.
Пан та пані не мобільними телефонами:
Минулого року були прекрасно організовані автобуси, будемо виділи, як того року організують. Прекрасна погода. Прекрасна.
З більшістю пасажирів зійшла на площі Бана Єлачича і доєдналася до черги, яка від вершника тягнулася аж до перших автобусів за Катедрою. Черга просувалася дуже динамічно, і всі хвалили організацію і досить недовге чекання. Адже відвідують Мирогой та інші загребські кладовища тисячі, якщо не сотні тисяч містян. Вражаюче.
Поїздка автобусом тривала недовго, перед аркадами Катарина опинилася раніше, ніж того очікувала.
Їй був потрібен один такий кришталево погожий день.
Сонце, свіжість, червоний плющ на аркадах виблискує, наче скляний, людей багато, минаються один з одним, але не штовхаються, гомонять, але не кричать. Рушила було до головного входу, але спинилася.
Раптом більше не бачила входу. Густий білий дим закрив залізну браму, заслав погляд на капличку, і Катарина розгубилася. Рушила ліворуч — дим посунув за нею, рушила праворуч — дим її супроводжував. Навіть якісь метелики пурхали, бачила їх. «Нерви, Катарино, нерви». Спинилася і чекала, доки заспокоїться. Тоді дим опустився до ніг, і Катарина посміхнулася.
Продавці печених каштанів. На самому вході, перед аркадами, біля сталевої печі стояв продавець каштанів; чорною сталевою лопаткою, наче коцюбою, шурав по розпеченій плиті і перевертав каштани. Вруум… вруум… Печені відбирав і закутував, як новонароджених дітей, у клапоть чорної тканини, щоб не охололи. Жінка, яка стояла поруч, скручувала білі пакетики, чоловік їх наповнював і простягав людям, які їх відразу починали чистити і їсти, в той час як із зайнятих рук звисали і бовталися мутні целофанові пакети з лампадками. Люди чистили каштани, дули на них, з них злітали метелики спаленої шкірки — тонкі, як целофан, і, віднесені вітром, летіли, летіли…
Крізь дим і повз людей, які купували каштани, Катарина зайшла на кладовище.
Могили батьків були близько, і не було особливої потреби їх шукати. Ішла, не обертаючись на юрми народу. Спинилася. Поглянула. Могила вже мала бути тут. Рушила навмання праворуч. «Катарино, втома, страшна втома, заспокійливі, вчорашнє збудження, клопоти… Нерви, Катарино, нерви. Ти зайшла не на ту стежку». Тут, ліворуч, мусить бути десь тут, але якщо одного разу навчишся ходити однією дорогою до могили, важко зорієнтуватися, якщо підеш іншою стежиною. Багато нових надгробків. Знову спинилася. Тепер уже глибше дихала, намагалася прочистити легені й думки, їй здавалось, що вона надихалася того диму від печі. Роззирнулася ліворуч-праворуч: «Ні, не тут». Буде найкраще, якщо вона повернеться до головного входу, а тоді добре знаними стежками піде до могили. Вірно вирішила. Поверталася до входу. Так думала. Знову стала. Видно золотого хреста. Хрест, який далеко від їхньої могили. Зараз він перед нею. Як вона так примудрилася піти в протилежному напрямку? «Нерви, Катарино, нерви». Обернулася до хреста. Тепер треба лише ліворуч, ліворуч, впізнає старі могили, як впізнає старі хати на своїх вулицях. І не впізнає нових могил, як не впізнає нових будинків на своїх вулицях. Багато людей, багато квітів, багато свіч і багато дітей. «Що на цвинтарі буде робити така кількість дітей? Чого вони беруть дітей на цвинтар? Де наша могила? Де могила?»