Вода, павутина

Дев’ятий камінь, дев’ятий вал

Обхід закінчився, медсестра пішла, мої старі ще не прийшли, то я трошки розмірковував усередині. Навіть про те мамине море думав. Але не так, як мама хотіла би, щоб я думав, а зовсім по-іншому. На тому морі не було ні моєї мами, ні її хрещеної Циліки, ні Іти, ні Ірми. На тому морі навіть туристів не було, тільки я і Мірта. Мірта була одягнена у все світло-голубе, а все решта на ній — волосся й інше — було таким, як і завжди, бо мені в ній подобається все, і мені не спадає на думку щось змінювати. Я на ногах мав сині кросівки «олстар» — не дуже старі, не дуже нові, бо то по-рагульськи, коли зовсім новенькі. Ми стояли на краю пірсу. Море було ні спокійним, ні неспокійним. Таке, як треба: хвилі були невисокі, тому воно було сріблястим і цікавим, але хвилі не вдаряли в пірс, бо нас би тоді забризкало, і ми не могли би там стояти. Я розказував Мірті про різні речі, які в основному говорю тільки всередині, але для неї це було нормально, і вона дивилась на мене так, як поглянула на мене минулого року перед входом у фізкультурний зал, коли питала мене, чи замкнені двері на майданчик. Тільки от тоді я, як дурень, нічого не відповів і помахав головою спочатку ствердно, а тоді заперечно, що зробив би тільки Соблич, який з нами вчився в першому класі, а потім його віддали в спецклас. Дивилася на мене, ніби я ніколи не махав головою на всі боки і наче тільки вона знає, що я всередині розумний, і для неї нормально, що я саме їй на тому пірсі розповідаю про всяке різне. Тоді ми спостерігали за рибами в морі, і я сказав їй, що часто уявляю, як би було цікаво, якби якийсь дуже-дуже вмілий дресирувальник зміг видресирувати всіх риб у всіх морях і коли б він їм дав знак, вони би всі одночасно вистрибнули з моря вгору в повітря на п'ять метрів. Усі ті мільйони риб одночасно в повітря. Тоді мені Мірта типу сказала, що був би великий сплеск, якби вони всі одночасно впали в море, і ми засміялися. Потому Мірта дивилася на море, а я дивився на Мірту і не торкався її, але знав, що наступного разу, коли я так само буду уявляти, що ми на пірсі, я її торкнуся. Так, так, я її торкнуся. Ви добре чули, якщо чули. І мені не було сумно, що нікого нема, але все одно я трохи плакав усередині. Я хотів ще побути з Міртою на пірсі, але чомусь не міг її більше уявити, бракувало її обличчя, і я не міг уявити того світло-голубого кольору і тому більше й не старався, щоб всього не зіпсувати.