Вода, павутина
- Автор: Гашич Нада
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-113-6
- Переводчик: Наталья Хороз
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вода, павутина». Краткое содержание книги:
У Гораків теж був святковий обід. Насправді нічого кривавого, нічого заколотого, нічого здертого, нічого общипаного, нічого вбитого, нічого мертвого.
Але таки пахло.
Стіл був гарно накритий, прикрашений каштанами у шкірці, щоб наголосити на осінній атмосфері, запалені свічки випромінювали незнайомий для Бориса аромат, але він не наважився запитати, що це, боявся вичерпних відповідей.
Тому почав сам.
— В мене відчуття, що я підчепив вірус. Це тому, що я набув сильного імунітету від твоєї здорової їжі.
Вона не дала себе спровокувати. Він продовжив незадоволено:
— Знаєш, що найкомічніше у вас, вегетаріанців?
— Не знаю, але я готова посміятися.
Не зважав на іронію.
— Найкомічніше те, що ви не можете забути спокусливого запаху м’яса.
— Слухай, зовсім не комічно, а не комічно тому, що неправда.
— Та ну? А чого ж ви тоді їсте той нещасний сейтан? Паніруєте його, печете, смажите і робите все, щоб якнайбільше нагадував печене м’ясо. І той прісний тофу коптите, щоб нагадував вам нездоланний запах шпика.
Не відповіла і не підводила погляду.
— Кохана моя, ви ностальгійні м’ясоїди. Як ностальгійні за Югославією люблять свою минувшину, слухаючи старі шлягери в новому аранжуванні, так і ви любите своє м’ясоїдське минуле, жеручи ці страшні імітації м’яса.
Підвела погляд.
— Можеш встати з-за столу.
— Ми нарешті образилися?
— Ні, але встань з-за столу. Я не дозволю тобі ображати те, біля чого я мучуся.
— А чого ти мучишся? Ви нібито насолоджуєтеся кожною миттю приготування тої здорової їжі.
Грубо відкусив наколотий шматок печеного сейтана, відвів руку, що тримала виделку із залишком сейтана, і провокативно завертів нею.
Бачив, як у неї тоншає нижня губа.
— Встань, я тобі сказала!
Поклав залишки шматка в рот.
— Спершу ми це прожуємо, використовуючи ікла і кутні зуби, щоб якнайкраще розжувати їжу і зробити її перетравлюваною. При цьому наше завдання — відчути всю насолоду від приготованого продукту. Який у периферії мозку викликає вовчий голод за м’ясом. М’ясом, дорога моя, м’ я с о м.
Встала. Він не хотів замовкати.
— Чого ти зараз встаєш з-за столу? Невже улюблений сейтан такий тобі огидний? Він не такий поганий, як тобі здається. Сядь, насолоджуйся… Справді нагадує м’ясо.
Тоді все ж замовк. Бачив, як її нижня губа повністю зникла. Усе ще тримала виделку у лівій руці, ніж — у правій. Виглядало дурнувато, наче не знає, куди покласти пакунки. Якось так. Тоді побачив, як вона неквапливо кладе їх біля тарілки, на якій холонув нещасний сейтан. Потім спостерігав, як вона відходить від столу, підходить до кухонної стільниці, висуває шухляду і виймає гострий, довгий ніж. Занадто великий ніж для її долоні.
Опустив погляд у свою тарілку і почав колупати виделкою по купці коричневого рису в пошуках заблукалого шматка шітакі.
— Сядь.
І після того, як проковтнув гриба:
— Я втомлений, нічого мені не допомагає.
Чути було, як вона кладе ножа назад до шухляди, засуває її і, шелестячи капцями, підходить до столу й сідає.
— Втомлений, смертельно втомлений. І такий голодний-голодний, дорога моя. І голодний піду до своєї дитини. Давид сам.
Борис Горак зайшов до Давида, коли в палаті вже нікого не було. Стан дитини стабілізувався, апарати розмірено дзижчали, і нічого не створювало враження, що годину-дві тому тут була добряча гонитва. Нікого не шукав, аби розпитати про стан Давида; все справляло заспокійливе враження. Лікарня дихала святковими легенями. Було тихо і не було тихо. Просто менше медпрацівників, але більше відвідувачів. Лікарня видавала святкові звуки.
Борис сів біля Давида, але того дня нічого йому не читав, навіть не говорив багато. Думав про щось своє, що не було пов’язане з дитиною. Хоча для нього це було незвично, але його все ж гризло, що навіть на свято він не міг стриматися, без причин провокуючи дружину. Шкода, втратився гарний звичай надсилання письмових вибачень, йому було б легше, якби він міг у листі попросити у неї пробачення.
Як тільки я зауважив, що на вулиці Водниковій бракує усіх тих речей, без яких сьогодні життя здається неможливим, в той же момент я пішов до торгових центрів по все те, без чого більше не вмів жити. Купував. І почувався добре. Мені, як і іншим, бракувало повітря, але я вперто йшов далі. Весь висушений, пив воду і каву по кав'ярнях торгових центрів. І фізично почувався жахливо, але психічно краще. Там я був таким, як і всі інші: людиною, яка після виконаної роботи збирає сили, щоб іти далі. Ну от, знову я був усіма. Знаю, що порівняння притягнуте за вуха, але до мене повернулася якась спільність, схожа до тієї, що була під час війни. У торгових центрах усі є співучасниками, усі мають ту ж мету, всі освітлені тим же світлом. Я добре почувався під тим світлом торгових центрів. Наче на пляжі. Бо й на пляжі ви можете бути на самоті, скільки вам заманеться. Там ви, як і всі решта, засмагаєте, на зразок того, як тут ви здійснюєте покупки. І вбираєте світло. Якби у великих залах хоч на короткий час приглушили світла, кількість покупців за один день стала би вполовину меншою. У цьому я певен. Я приходив по світло на той наш міський пляж, купався і очищався світлом, як під сонцем, і мені ставало краще. І як тільки я погано почувався, а бувало мені гірше й гірше, замість того, щоб піти до своєї сім'ї, яка мене вже потроху забувала, я ходив у той торговий центр вбирати все світло, якого мені все життя бракувало і в тій похмурій квартирі на Водниковій, і в тій трешнєвській хаті, де й опівдні в передпокої треба було вмикати світло.