На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Ще на каналі «Волга-Москва» йому розповідали про немолоду вже таборову лікарку, засуджену за якийсь побутовий злочин, і її дивні стосунки з йолопуватим Петєю Копєйкіним, котрий не знайшов ліпшого застосування для свого новенького паспорта, як виривати його цупкі сторінки й крутити з них цигарки, — за це й опинився тут як безпашпортний волоцюга. Що могло бути спільного між ним і освіченою немолодою лікаркою, яка не могла похвалитись своєю вродою? А тим часом лікарка всяко рятувала Пєтю, чи Петушка, як вона називала, від усякої фізичної роботи, клала раз у раз у лікарню й щедро підгодовувала гладкого, як підсвинок, йолопа. На наївне запитання про це Євгена, таборовці відповіли йому цинічно: «А ти піди коли-небудь з Петєю в лазню й подивись на його «дані», якими сам Петя одверто пишається!»

Тоді Євген густо почервонів, але не від цинізму відповіді: до цинізму в проматюкованій таборовій атмосфері, де людина й людські стосунки були оголені до найогиднішого вигляду, він звик уже; його вразила жаляча паралель між почутим і своїми стосунками з Ольгою Всеволодівною, надто коли хтось саркастично промовив збоку: «Одне слово — експлуатація природних багатств і ніякої романтики…»

Очевидно, й у Ольги Всеволодівни була тільки «експлуатація його природних багатств», а не якесь кохання, про яке казав тільки він, а не вона, жінка, що знала всьому ціну й міру… А шкода! Як би легше було йому поневірятись навіть у шахті, знаючи, що десь залишилась вірна йому жіноча душа, що пам’ятає його й жде. Але ніхто його не ждав. Хіба що мама, але її образ так віддалявся в минуле, що скидався на пожовклу від часу фотографію давно померлої людини. Та й що б вона знайшла тепер у її любому колись Жені? Доходягу, котрий навчився красти, розпусничати, зневажати все, що поважала мама, не вірити нікому й ні у віщо… Ні, той Женя давно вже вмер, як умерла, чомусь Євгенові здавалось, і його мама.

Єдиний девіз, що засвоїв собі Євген у таборах: рятуйся хто як може.

Він рятувався милом, але відомо: той, кому судилось бути повішеним, на морі не втоне. Так каже таборова мудрість, і слушність її він пізнавав тепер на собі.

Його не тільки не збуджували тепер спогади про вінницьку подорож, а навіть думати про це ставало важко. Єдине, на чому зосереджувалась його думка, це ті болючі позиви до відходку, що так дошкуляли йому навіть тепер, коли він уже припинив вживати мило. А коли позиви вщухали, Євген з кволою радістю поринав у бездум’я, а за ним і в забуття. І дивна річ: навіть у цьому безнадійному стані, коли останні сили покидали його і він відчував наближення неминучого кінця, його не лякала думка про смерть, бо що таке смерть, як не цілковитий спокій, коли нічого вже не болить, нічого не хочеться й нічого більше не треба? А саме такого спокою він і прагнув тепер останніми спалахами думки й бажання.