На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
2. У першій рік свого повернення на Україну я через треті вуста почув таку характеристику своєї особи:
— Он — как был украинским националистом, так и остался им: даже со своим сыном-ребенком говорит по-украински!
Певно, тут коментарі зайві…
3. Друкарка редакції українського дитячого журналу в Києві розповідає при мені другій редакційній працівниці про якусь дівчину:
— …Такая щирая, такая националистка, что и дома с матерью говорит только по-украински!
4. Я підійшов з моїм приятелем, розмовляючи між собою, як завжди, по-українському, до черги на таксі проти київської опери. Почувши нашу мову, добре вбраний громадянин середніх літ кивнув головою в наш бік і сказав притишено своїй дамі:
— Эти — из тех самых. Слышишь: «в травне», «в червне»…
Дамі не важко було зрозуміти, кого мав на увазі під «теми самыми» її кавалер, і вона стала кидати цікаві погляди на живих буржуазних націоналістів…
5. Я сів у автобус у районі Відрадного, кинув у автомат монету, але автомат не діяв і не викинув мені квитка. Я сказав водієві:
— Товаришу водію, автомат не працює: гроші бере, а квитка не дає.
Саме в цей час на зупинці стала входити публіка. Немолода, інтелігентна на вигляд жінка, почувши мої слова, звернені навіть не до неї, голосно зареготала на весь автобус:
— «Водий», «автомат не працює»! Ха-ха-ха-ха…
Я дав їй висміятись, а тоді кажу:
— А я, коли чую в Москві або навіть у Києві, що хтось каже: «Товарищ водитель, автомат не работает: деньги берет, а билета не дает», не регочу, як ви. Чому ж вас так смішить мова мого народу?
Жінка замовкла, але за хвилину каже своєму сусідові так, що чую і я:
— Ведь он говорит на чистом украинском языке, а вы же знаете, кто в Киеве так говорит…
Вона подивилась в мій бік і, побачивши спрямований на неї мій пильний погляд, осіклася. Звісно, краще не зчеплюватися з українськими буржуазними націоналістами, цими бендерівцями-голово-різами, від яких можна сподіватися всього. От коли б я сказав: «Товариш водитель, автомат не дєйствує: гроші бере, а білета не дайоть», — тоді було б одразу видно, що я — звичайна радянська людина, яка живе собі в столиці України або десь на її околиці й нікому не заважає.
6.1 пригадався мені за якоюсь химерною асоціацією випадок з часів скоропадщини. Був кінець 1918 року, й разом з тим наближався кінець недолугій державі незугарного гетьмана. Бувши тоді студентом, я мусив заробляти десь на прожиття й служив «урядовцем 3-ї ранги» фінансового департаменту гетьманського міністерства шляхів, цебто, просто кажучи, — підшивав канцелярські папери. Одного разу мене послано однести якогось важливого папірця до управи військових шкіл. Будучи тільки номінально закладом Української держави, як звалася тоді гетьманська Україна, ця установа складалася з офіцерів царської армії і керувала російськими кадетськими корпусами. Я звернувся в коридорі до якогось сивоусого полковника, питаючи українською мовою, де я маю здати папірця. Полковник підозріло глянув на мене й відповів:
— Здесь на мове не понимают, говорите на общепонятном! И вообще, хватит этого мазепинства и сепаратизма!
Пригадавши сьогодні цього уламка імперії, я подумав: якби полковник дожив до наших днів, він, певно, теж де в чому змінився б і, відкидаючи стару термінологію, сказав би по-сучасному: «Говорите по-человечески! И вообще, не пора ли кончать с этим украинским буржуазным национализмом?..»
7. До пристані в Запоріжжі підійшов невеликий теплохід «Кропивницький». Коли пасажири повиходили з теплохода, я, зацікавившись, наскільки популярне ім’я основоположника українського театру серед команди судна, що зветься його ім’ям, питаю одного матроса:
— А хто такий був цей Кропивницький?
— Який Кропивницький? — не зрозумів мене матрос.
— Та цей же, що його ім’ям названо ваш теплохід, — пояснив я.
— А-а, ви он про кого… — байдуже кивнув головою в бік теплохода матрос і відповів: — Хто він такий був — нам не звєсно, ну тільки, коли так названо, значить, треба, щоб звався «Кропивницький». -І по хвилині додав: — Заслужив, значиться, чоловік, от тому він і — «Кропивницький».
Питаю другого матроса, що взяв мітлу підмітати пристань.
— А шут его знает, кто он такой, этот Кропивницкий! Спросите капитана, вон как раз выходит он.
Питаю капітана. Молодий капітан уважно вислухав мене й охоче, по-діловому відповів: