На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Євгена посаджено в маленьку камеру до літнього наукового працівника, обвинуваченого в контрреволюційній агітації. І пішли дні, тижні, місяці безкінечного слідства. Його допитували вночі й привозили до тюрми аж перед ранком. Хоч Євген і визнавав, що здуру, через дитячий розум, стріляв у портрет Ворошилова, але слідчий вимагав назвати інших двох співучасників цього терористичного акту, бо йому ясно було, що діяла законспірована контрреволюційна група. Слідчий не просто вимагав, а — вимучував у Євгена ці Прізвища: безсонням (у камері не дозволялось удень не тільки спати, а й куняти, сидячи на ліжку), часом витягав наган і загрожував ним перед самим обличчям Євгена, але хлопець твердив те ж саме, що й півтора року тому. Слідчий позбавив би його й передач, якби їх хтось приносив Євгенові, але передач, як і перше, не було. Проте голоду він тепер не відчував. Науковець систематично одержував передачі й охоче ділився ними з Євгеном. Навіть купував йому в тюремній крамничці цигарки, хоч сам і не курив. Євген бачив у нього чималу пачку грошей, і якась диявольська сила тягла його весь час украсти гроші. Це було безцільно, бо, по-перше, гроші Євгенові тепер були не потрібні, по-друге, крадіжка одразу ж виявилась би й він нічого не зміг би купити на них в тюремній крамничці, але майже спортивний азарт змушував його стежити, куди науковець кладе гаманця, планувати, як непомітно витягти гроші й де переховати їх у маленькій камері. Хтозна, чим би скінчилась ця невгамовна спокуса, якби слідчий — чи то переконавшись у марності своїх зусиль виявити групу, чи набігло в нього багато нових, серйозніших справ — не закінчив слідство й не передав Євгенову справу до суду, де попередню статтю обвинувачення перекваліфіковано з хуліганства на терор і його засуджено на десять років.

У спеціальному арештантському вагоні, котрий ще з царських часів дістав назву столипінського, в одному з переповнених людьми відділків, що скидались на клітки звіринця, він прибув у шахтовий табір, де переважно зосереджували політичних злочинців.

Отут, у вугільній шахті, де, в умовах вічної мерзлоти, доводилось працювати по вісім годин, накидаючи лопатою на конвеєр вугілля, де над головою висіли брили породи, що інколи зривались і калічили людей, де Євген був завжди вкрай зморений і завжди голодний, — та попередня праця на каналі «Волга — Москва», праця на свіжому повітрі з далеко легшим режимом, здавалася тепер легкою забавкою. А головне — безпросвітне майбутнє. Хоч на суді йому зараховано попереднє ув’язнення, але хіба витримаєш ще вісім років, коли й не такі кволі, як він, тут згинались через два-три роки такої виснажливої роботи! Тут не можна було й вкрасти щось поїсти, бо за це «контрики» тяжко били, а то й просто вбивали. І Євген обернувся на затуркану робочу худобу, якій байдуже стало і до понукання, й до побоїв. Так він став таборовим «доходягою», аж поки не впав остаточно знесилений.