На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Уже потроху стало розвиднятись, коли хліборізова конячка бадьоро затрюхикала по примерзлій за ніч і трохи припорошеній сніжком дорозі. У Читинській області зима взагалі малосніжна, зате морози бувають люті, але тепер, у другій половині березня, морози набагато зменшились, проте груддя землі не встигало досить відтанути за день, і через те хліборізового воза раз у раз підкидало, тим більше, що хліборіз поспішав загодя приїхати до центрального моргу й здати там своє «м’ясо» першим, а не чекати своєї черги біля того невеселого місця.

Десь за високою огорожею з кількома вишками тьмяно сходило читинське березневе сонце, немовби не сподіваючись нічого радісного від наступного дня, коли хліборіз спинив конячку біля відчинених уже дверей моргу.

— Приймайте своїх гавриків! — весело гукнув він до двох санітарів у брудних синіх халатах, що вискочили з моргу й жваво заходились витягати з халабуди трупи й кидати їх, як колоди, долу. Потім вони позатягали трупи за ноги в темний отвір моргу, де вже напинав на себе білий халат фельдшер-прозектор Микола Миколайович Кащенко.

Хліборіз, одержавши від нього розписку за здане «м’ясо», задоволений повернув конячину до бази постачання по хліб.

Микола Миколайович Кащенко, хоч і був за статтею обвинувачення «контрик», але мав тільки п’ять років ув’язнення, що вважалося тоді за дитячий строк, і був не якийсь там скороспілий таборовий лікпом, а старий фельдшер, людина досить акуратна й пунктуальна, а головне, чудово грав на гітарі, акомпануючи своєму надтріснутому вже голосу, коли співав старовинні жалісні романси. Цими романсами, на зразок «Почему я безумно люблю» або «Ты хочешь знать, зачем теперь я умираю», він розчулював серце вільнонайманого начальника шпиталю, теж колишнього фельдшера й недавнього побутовця-в’язня Гната Петровича Усачова, котрий після звільнення волів лишитись на легких хлібах у таборі, де під ним був цілий штат ув’язнених за політику лікарів, ніж шукати собі наново щастя-долі в житейському океані. Гнат Петрович до того зворушувався романсами Миколи Миколайовича, що не тільки тримав його на посаді прозектора моргу, а й наказав видавати йому щодня півлітра молока, зважаючи на шкідливість прозекторської роботи, а також без вагання підписував досить часті вимоги Миколи Миколайовича до аптеки на спирт. Спирт був, безперечно, потрібний для чистки інструменту й протирання рук, але Микола Миколайович волів використовувати його, як сам висловлювався, «per os», цебто собі в рот.

Хоч йому вже перейшло за п’ятдесят, але Микола Миколайович не втратив й досі молодечої охоти до зальотів і легко, за його висловом, «закручував любов» з першою-ліпшою доброю жінкою, що не могла нікому й ні в чому відмовити. Останній його роман почався нещодавно з вільнонайманою робітницею лампової, котра рік тому одержала похоронку про свого чоловіка. Хоч полисілий Микола Миколайович був і не рівня її загиблому чоловікові, але де ти знайдеш кращого, коли війна забрала з робітничого висілка недалеко від зони з двома шахтами всіх путніх чоловіків, полишивши там дітей, калік або зовсім немощних дідів. І вдова трималась Миколи Миколайовича, який добрав способу влаштовувати з нею інтимні побачення в тому ж таки моргу, де не було жодного вікна, промовчавши, правда, про справжнє призначення цього темного приміщення. Тут була цілковита гарантія таємничості, бо не тільки хворі, а й службовці шпиталю уникали без діла підходити до цього останнього етапу на «той світ», а всі діла тут кінчалися ополудні, бо Микола Миколайович поспішав зробити всі розтини до дванадцятої години, щоб потім бути вільним козаком.