На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
За кілька днів після цього Ольга Всеволодівна попросила його знову провести її по роботі додому й дорогою спитала:
— Ти був коли-небудь у Вінниці?
— Далі Ірпеня нікуди не їздив.
— То, може, поїдеш зі мною в суботу ввечері? Я маю там одну справу, але з тобою мені було б веселіше їхати.
Вона казала тепер йому «ти», а він ніяк не зважувався перейти й собі, і якщо звертався, то в третій особі: «Ольга Всеволодівна казала», «Ольга Всеволодівна просила нагадати».
Від її теперішніх слів Євген зашарівся. Які можуть бути ділові справи у вихідний день! Мета пропозиції не лишала сумніву, але де взяти гроші на цю подорож?
Ольга Всеволодівна усміхнулась.
— Не червоній, мій хлопчику: квиток на проїзд і все інше я беру на себе. Я ж таки заробляю більше за тебе. Так — згода?
— Добре, — тихо промовив Євген, червоніючи ще більше, але вже не через брак грошей, а від самої затаєної поки що суті пропозиції.
— Не забудь тільки прихопити свій паспорт, бо інакше в готелі не пустять.
— Може, зайдеш до мене пообідати? — спитала вона, коли підійшли до її дому.
Євген відмовився, пославшись на потребу залагодити деякі свої справи. Для чого зараз іти в ті покої, де ще недавно був її брезклий чоловік, коли у Вінниці завтра вночі вони будуть самі, тільки вдвох!
Він довго не міг заснути тої ночі, думаючи все про те, що жде його завтра у Вінниці, а в суботу зрання він носився, як очманілий, між редакцією й друкарнею, щоб завчасу впоратися з своїми службовими справами й не спізнитись о пів до сьомої на вокзал. Кілька разів він забігав і до робітничого відділу й нишком зиркав на Ольгу Всеволодівну, але та ніби не помічала його й тільки раз діловито звернулась, простягаючи виправлений матеріал для друкарні. І як вона вміє таїтися! Хто б міг подумати, що за кілька годин вони зустрінуться на вокзалі, а ще через кілька — опиняться вдвох у готельному покої, - подумав Євген, розпалюючись від цієї таємничості.
Вона витримала цю таємничість протягом усієї подорожі. У вагоні сиділа мовчки біля вікна й замислено дивилась у осяяну місяцем нічну далечінь, навіть у Вінниці на візнику сиділа струнка, ніби навіть гордовита, поклавши на коліна свій портфель, в якому, як потім виявилось, були тільки чисте простирадло, кілька бутербродів та велика плитка шоколаду й жодного папірця.
Коли Євген замкнув двері за номерною, що зайшла з ними до покою спитати, чи не треба їм чогось, і пішла, Ольга Всеволодівна, наче одтаюючи від дотеперішнього офіційного вигляду, тихо усміхнулась йому. Євген ступив до неї обійняти, але вона спинила його:
— Гаси світло й лягай.
Вона застелила потемки обидва ліжка, що стояли в покої, що дуже здивувало Євгена, але на одному простелила добуте з портфеля свіже простирадло й тихо сказала йому:
— Лягай тут.
Євген нерішуче роздягнувся й ліг, не певний ще остаточно, де ляже вона, але коли з дальнього кутка покою почувся тріск кнопок на сукні, котру вона швидко скидала, він відчув, що зараз вона ляже саме на цьому ліжку біля нього, й його охопив шал…
Ні, такої близькості, такої невситимості він не тільки не зазнавав з тими дівчатами, що зближалися з ним інтимно, але не уявляв собі, що таке блаженство може бути взагалі. Коли на короткий час він одвертався від неї, стомлений її нестримними пестощами, Євген думав: а може, це і є те кохання, де природний потяг двох статей зливається з якимось незрозумілим внутрішнім спорідненням? Може, справді, він, Євген, вона, Ольга Всеволодівна, чи тепер — Оля, Олю-ня, Оленька, покохали одне одного, і дві розрізнені в світі душі, що досі блукали манівцями, раптом знайшли одна одну й злилися? Але як же це могло статись? Як могла допустити це їхня несумірність?
Він думав не про різницю між ними в літах, а про ту прірву між ним, парієм, без житла, без даху, без якихось перспектив на майбутнє, й нею, відомою співробітницею редакції, дружиною хоч і підтоптаного й брезклого, але добре забезпеченого інженера, та ще й удосконалювача якогось там гарматного лафета! І злочинне почуття власника, що нечесно заволодів чужим добром, нараз прохоплювалось у ньому й надавало ще більшої пристрасті. «От ти — уславлений і шанований інженер знаменитого Арсеналу, я перед тобою ніщо, а тим часом твоя дружина лежить зі мною в одному ліжку, і я, зустрівшись з тобою, на твій ревнючий, підозрілий погляд можу сказати, посміхаючись: «А в твоєї Олі на попереку, біля куприка — родимка!» Це надавало Євгенові втіхи не тільки відчувати свою перевагу над тим брезклим чоловіком, що має, як і він, якесь право на цю вродливу жінку, а й усвідомлювати в собі ще якусь, незнану досі, якість у собі, перед якою сходять нанівець освіта, заслуги й громадське становище супротивника.