І один у полі воїн

— Але зверніть увагу: дорога не пряма, вона круто повертає весь час то праворуч, то ліворуч, і ці повороти…

— Так, так, зрозуміло, — поспішно погодився Пфайфер. — Може, дійсно, нам краще повернутися до Шамбері?

Генріха розбирав сміх. Він згадав, як самовпевнено тримався прославлений оратор удень, його проголошені на мітингу слова — «німці бояться тільки бога і нікого іншого».

— Можна, якщо хочете, повернутися, але як це розцінять ваші слухачі в Шамбері? Ми ж не діти, щоб боятися, як ви казали, темряви! Та й повертати вже пізно: макі так само можуть бути ззаду, як і попереду.

Пфайфер замовк.

— А тут справді небезпечно? — злякано прошепотіла Бертіна.

— Дуже!

— Боже мій! А я у військовій формі!

У машині запанувала та напружена мовчанка, що часом виникає між людьми, які думають про одне, але не наважуються вголос висловити своїх думок.

— Ви мусили все це пояснити мені там, у Шамбері, а не тут, серед дороги! — раптом верескливо вигукнув Пфайфер і погрозливо глянув на Заугеля.

— Я вам говорив, але ви висміяли мене перед усіма присутніми під час нашої розмови! — огризнувся Заугель.

— Чорт знає що! Доручають охороняти тебе якимсь хлопчакам і навіть не попереджають про обстановку!

Машини на повному ходу проминули населений пункт Монт-Бреоль, дорога почала круто підніматися втору.

— А може, заночуємо в цьому селі? — запитав Пфайфер, звертаючись до Генріха.

— Тут нас уже напевне перестріляють, як курчат! — відповів той. Йому явно хотілося нагнати страху на цього товстого боягуза, який у Шамбері закликав інших до хоробрості.

Повороти все частішали, машини зменшили швидкість до мінімуму і їхали майже впритул одна до одної.

— Дайте сигнал автоматникам, хай вони їдуть швидше! В разі чого ми навіть не зможемо повернути назад! — роздратовано вигукнув Пфайфер.

— На цій дорозі взагалі машину повернути не можна, — спокійно пояснив Генріх.

Мотори ревли. Не маючи змоги розігнати машини, шофери натискували на газ, і лункий рокіт розлягався серед гір.

— Тепер нас чути кілометрів за п'ять, — ніби ненароком кинув Генріх.

— А чи не краще зупинити машини, приглушити мотори і ніч перечекати тут? — голос прославленого оратора втратив басові нотки.

— Ні, ми зараз у найнебезпечнішому місці.

Усі замовкли. Бертіна тремтіла, немов її била пропасниця.

У повній мовчанці проїхали кілометрів десять. Повороти порідшали, і автоматники від'їхали на потрібну дистанцію — метрів за сорок від легкової машини. Ось вони уже наближались до високої скелі, яку півколом огинає дорога.

Як все-таки неприємно їхати й їхати під навислими кам'яними брилами! Швидше б уже завернути, побачити, що попереду нема засідки! Перша вантажна машина вже напівсховалася за поворотом… зникла зовсім. У всіх з грудей виривається полегшене зітхання, і раптом цей віддих наче знов забиває назад у груди страшний грім, що луною прокочується над горами. Скеля немов розколюється надвоє, перетинаючи шлях машинам, а відкілясь згори на дорогу з гуркотом звалюються все нові й нові брили каміння, немов прибиваючи своєю вагою слабші звуки кулеметної черги.