Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
— Вони ніколи не відходять далеко, — погодився Роланд. Його цигарка догоріла. Сухий папір і крихти тютюну миттєво, за дві затяжки, дісталися пальців. — Привиди з'являються лише в тому будинку, де пішли з життя.
— Так, авжеж, бідолашні. Але я хотів поїхати звідти. Щовечора тепер сонце сідало трохи раніше, і щодня я дедалі сильніше відчував поклик тих доріг, тих потаємних шляхів. Можливо, частково причина була у відомому правилі цілющої зміни оточення, яке я, здається, вже згадував. Це геть нелогічне, але дуже дієве повір'я, що в новому місці все буде по-новому, все буде краще, що потреба в самознищенні магічним чином відпаде. Безсумнівно, ще була якась надія, що в новому, віддаленішому місці не буде більше вампірів чи ходячих мерців і з ними не треба буде більше мати справи. Але головна причина була іншою. І то… неабиякою. — Каллаген розтягнув губи в посмішці й показав ясна. — Хтось почав на мене полювати.
— Вампіри, — сказав Едді.
— Тааак… — Каллаген прикусив нижню губу, потім повторив уже впевненіше. — Так. Але не лише вампіри. Навіть тоді, коли здавалося, що інакше й бути не могло, я чомусь у це не вірив. Та точно знав одне: то не мерці. Вони могли мене бачити, але так чи інакше їм було до мене байдуже, хіба що вони сподівалися, що я їх вилікую чи покладу край їхнім мукам. Але, як я вже казав, упирі третього типу не бачили мене — чи то пак не впізнавали в мені того, хто їх убиває. До того ж у них була коротка пам'ять, неначе та амнезія, якою вони присипляли увагу своїх жертв, передавалася і їм самим.
Вперше я збагнув, що в мене неприємності, одного вечора в парку Вашингтон-сквер, невдовзі по тому, як убив жінку з банку. Той парк став місцем моїх постійних відвідин. І не лише моїх. Влітку він перетворювався на велику спальню просто неба. Я навіть мав свою улюблену лавку, хоча не щоночі вона діставалася мені… та й не щоночі я туди ходив.
Того вечора — грозового й задушливого — я дістався туди близько восьмої. Зі мною були пляшка в коричневому пакеті й книжка «Пісень» Езри Паунда. Я підійшов до лавки й побачив, що на спинці сусідньої лавки написано фарбою з балончика «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК».
— Господи всевишній, — сказала Сюзанна й торкнулася рукою свого горла.
— З парку я негайно пішов і тієї ночі спав у завулку за двадцять кварталів звідти. У мене не виникло жодного сумніву в тому, що той напис був про мене. Минуло два вечори, і я побачив такий самий напис на тротуарі біля бару на Лекс-авеню, де я любив випивати й час від часу з'їсти сандвіч, коли я був, як то кажуть, при грошах. Напис зробили крейдою, тож пішоходи вже майже зачовгали його, але прочитати я все-таки зміг. Те саме: «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК». Навколо цих слів хтось намалював комети й зірки, неначе хотів прикрасити. За квартал звідти, на знаку заборони паркування було написано фарбою з балончика: «ЙОГО ВОЛОССЯ ТЕПЕР МАЙЖЕ СИВЕ». Наступного ранку на борті міського автобуса: «МОЖЛИВО, ЙОГО ПРІЗВИЩЕ КОЛІНГВУД». Минуло два чи три дні, і я став помічати оголошення про зниклих домашніх улюбленців у тих місцях, де я бував: у Нідд-парку, у Сентрал-парку — в західній частині Рембла,[40] в барі «Вогні міста» на Лекс, в кількох клубах у Вілідж, де грали фолк-музику й читали поезію.
— Оголошення про тварин? — здивувався Едді. — А знаєте, це по-своєму блискуча ідея.
— Всі вони були однакові, — сказав Каллаген. — «ЗАГУБИВСЯ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. ВІН СТАРИЙ І ДУРНИЙ, АЛЕ МИ ЙОГО ЛЮБИМО. НА ПРАВІЙ ЛАПІ ОПІК. ВІДГУКУЄТЬСЯ НА КЛИЧКИ КЕЛЛІ, КОЛІНЗ І КОЛІНГВУД. ОБІЦЯЄМО СОЛІДНУ ВИНАГОРОДУ». І нижче йшов ряд знаків долара.
— На кого були розраховані ці оголошення? — спитала Сюзанна.
Каллаген знизав плечима.
— Я точно не знаю. Мабуть, на вампірів.
Едді втомлено потер долонями щоки.
— Гаразд, підсумуємо. У нас є вампіри третього типу, заблукані мерці… а тепер ще й ці треті. Ті, що порозклеювали всюди оголошення про зниклих тварин, які насправді були зовсім не про тварин, і що писали різне на стінах і тротуарах. Хто вони були такі?
— Люди закону, — сказав Каллаген. — Так вони себе називають. Серед них є й жінки. Інколи вони звуть себе регуляторами. Багато хто з них носить жовті плащі… але не всі. У багатьох є татуювання на руках у вигляді синіх домовин… але, знову ж таки, не в усіх.
40
Рембл (Прогулянка) — «дика» частина Сентрал-парку.