Вовки Кальї. Темна вежа V

Я розсміявся. Тоді встав з бордюру й оглянув себе. Сорочка вилізла зі штанів. Штани були заквецяні якимось брудом, я навіть не міг згадати, де так забрьохався. Я роззирнувся і, дякувати всім святим, побачив бар «Американо». Пізніше я дізнався, що в Нью-Йорку їх декілька, але тоді подумав, що цей бар перемістився туди спеціально для мене. Я зайшов, сів на стілець біля краю барної стійки, і коли підійшов бармен, я сказав: «У вас є для мене дещо особливе».

«Справді?» — здивувався він.

«Так», — сказав я.

«Ну, — сказав він, — якщо скажете, що це, я наллю».

«Це „Бушмілз“, і оскільки ви тримаєте його в себе з жовтня минулого року, можете віддати з відсотками й зробити подвійний».

Едді скривився.

— Дарма ти це зробив.

— Тієї миті це здавалося найкращою думкою, яка тільки могла завітати в голову смертного. Я б забув Лупе, перестав бачити мерців, можливо, навіть більше не бачив би вампірів… комарів, як я подумки їх називав.

Вже о восьмій вечора я був п'яний. О десятій — п'яний як чіп. Невиразно пам'ятаю, як бармен викидав мене за двері. Трохи чіткіший спогад про те, як я прокинувся наступного ранку в парку, під ковдрою з газет.

— Назад до початку, — пробурмотіла Сюзанна.

— Еге ж, назад до початку, правду кажеш, жінко, і я дякую. Прокинувшись, я сів. Я думав, що моя голова розколеться. Я затиснув її між колінами, а коли зрозумів, що вона досі ціла, обережно підняв. На лавці, десь за двадцять ярдів од мене, сиділа стара жінка, просто собі старенька в хустці. Вона годувала білок горіхами з паперового пакета.

Та тільки на її щоках і лобі лежало те синє світло, з кожним подихом вириваючись з її рота, з кожним вдихом — заповзаючи всередину. Вона була однією з них. Комаром. Ходячі мерці зникли, але я не перестав бачити упирів третього типу.

І знову єдиною логічною відповіддю мені здавалося напитися, але була одна маленька заковика: я не мав грошей. Очевидячки, хтось мене пограбував, поки я відсипався під своєю газетною ковдрою, і от, маєте. — Каллаген посміхнувся, і в його посмішці не було нічого приємного.

— Того дня я таки знайшов «Менпауер». І наступного дня знайшов. І наступного. А потім нажлуктився. Того Літа Вітрильних Кораблів це стало моєю звичкою: працювати три дні тверезим, зазвичай штовхаючи тачку на якомусь будівництві чи тягаючи великі коробки для якоїсь компанії, яка виготовляла рухомі підлоги, потім надвечір заливати очі й наступного дня очунювати. Потім усе починалося спочатку. Неділі були вихідними. Таким було моє життя в Нью-Йорку того літа. І скрізь, де я опинявся, лунала та пісня Елтона Джона «Хтось врятував мені життя сьогодні». Не знаю, може, того літа вона була хітом. Знаю лише, що чув її на кожному кроці. Якось я п'ять днів поспіль працював на «Вантажоперевезення Ковей». Сімейний підряд, як вони себе називали. Що стосується тверезості, то був мій особистий рекорд того липня. На п'ятий день чоловік, що був у них за головного, підійшов до мене й запропонував узяти мене на повний робочий день.