У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

мери, а все тому, бо до десяти років ходило у чарівних вундеркіндах, у дамських пестунчиках. Пані Вердюрен запевняла, що в ньому більше від художника, ніж ув Ельстірі. Зрештою вони мали риси схожости, але чисто зовнішньої. Цього було досить, щоб Ельстір, якось спіткавши Скі, перейнявся до нього глибокою відразою, яку нам — куди більше, ніж істоти зовсім на нас не схожі, — навіюють ті, хто схожий на нас своїм темним бо-ком, ті, в кому спливає все те, що є в нас негарного, в кому збереглися вади, від яких ми зцілилися, і які, нам на прикрість, нагадують нам, за кого нас могли вважати, допоки ми не змінилися. Але пані Вердюрен вважала, що Скі ширший від Ельстіра, що нема такого мистецтва, до якого він не був би голінний; пані Вердюрен вірила, що цей хист міг би вирости в неабиякий талант, якби Скі не лінувався. Ба навіть самі його лінощі здавалися Принципалці особливим даром, бо лінощі — це супротилежність працьовитості, а працьовитими бувають лише нездари. Скі малював усе, хто що скаже, на шпоньках, на дверях. Співав без голосу, грав із пам’яти і надавав роялю звучання оркестри не так своєю віртуозністю, як фальшивими басовими нотами, неспроможний підкреслити пальцями, що в такому-то місці має бриніти корнет-а-пістон, звук якого він, одначе, наслідував губами. Оповідаючи про щось, він удавав, ніби пильно добирає слів, — так він хотів посилити справлене на слухачів враження, а перед тим, як узяти акорд, вимовляв, щоб передати спів суремної міді: «Трум!»; тож-бо вважалося, що ума йому не позичати, хоч насправді його розумовий апарат ледве давав собі раду з дво-ма-трьома думками. Незадоволений своєю репутацією мрійника, він уперто бажав довести, ніби він людина практична, статечна, — ось звідки походила ця показна манія уявної пунктуальности, уявного здорового глузду, нібито загострена через його нетяму та необізнаність. Рухи його голови, шиї, ніг були б сповнені грації, якби він і досі мав дев’ять рочків, біляві кучері, широкий мереживний комірець та червоні сап’янці. Загодя прибувши на грен-курський вокзал, він і Коттар залишили Брішо в почекальні, а самі надумали пройтися. Коли Коттар запропонував вернутися назад, Скі заперечив: «Нема куди поспішати. Сьогодні о цій порі проходить не місцевий потяг, а скрізний». У захваті від того враження, яке він справив на Коттара своєю обізнаністю навіть у дрібницях, Скі заговорив про себе: «Так, через те, що Скі кохається в мистецтві, бабрається в глині, всі думають, ніби він не від світу цього. А насправді ніхто ліпше за мене не знає розкладу цієї залізниці». А проте вони повернули назад, аж це Коттар, угледівши димок маленького потяга, зарепетував як на пуп: «Мерщій, берімо ноги на плечі!» Вони мало не спізнилися, бо в голові у Скі переплуталися дні, в які ходили тут місцеві потяги і потяги скрізні. «А княгиня хіба не цим їде потягом?» — тремтячим голосом поспитав Брішо, чиї колеса-окуляри, блискучі, як дзеркало, що його ларинголог надягає собі на лоба, щоб оглянути горло хворого, ніби жили життям його очей і, може, завдяки зусиллям, які витрачав професор, аби пристосувати до цих окулярів свій зір, здавалося, дивилися самі, навіть як нічого цікавого не відбувалося, з напруженою увагою і пильнесенько. Лише коли хвороба почала поступово гасити його зір, Брішо відчув, яку радість він дає, — так само, буває, наша постанова розлучитися з якоюсь річчю, приміром, подарувати її, змушує нас довго роздивлятися її, шкодувати за нею, милуватися на неї. «Ні, ні, княгиня поїхала провести до Менвіля гостей пані Вердю-рен — там вона пересяде на паризький потяг. Цілком можливо, що й пані Вердюрен поїхала з нею — у неї справи в Сен-Марсі. В такому разі вона пристане до нас і ми поїдемо разом — це було б чудбво! У Менвілі доведеться взяти очі в руки! Га! га! Ще трошки, і ми з вами проґавили б потяг. Коли я його побачив, у мене жижки затрусилися. Ось що називається — секунда в секунду. Поміркуйте: якби ми спізнилися на потяг і пані Вердюрен побачила, що повози котять без нас, — ото була б картина! — вигукнув усе ще збурений лікар. — Такі коники виливають не часто. Далебі, Брішо, як вам подобається наша пригода?» — не без гордости спитав доктор. «Слово чести,— відповів Брішо, — якби ми не помітили потяга, ми б із вами, як висловлювався святої пам’яти Вільмен, сіли маком». Хоча мою увагу зразу відвернули ці незнайомі мені люди, я нараз ізгадав, що мовив мені Коттар у танцювальній залі казино, і, ніби й справді була якась невидима сполучна ланка між певним органом та образами, народженими в нашій пам’яті, я, уявивши собі, як Альбертина пригортається персами до персів Андре, відчув гострий щем у серці. Щем цей швидко минув; гадка, що Альбертина має стосунки з жінками, здавалася мені вже неймовірною потому, як її загравання з Робером розпалило в мені нові ревнощі. У своїй наївності я вважав, що один нахил не може уживатися з іншим. Потяг був напхом напханий, і в Арамбувілі якийсь фермер у синій блузі, який мав квиток третього класу, сів до нашого купе. Доктор, певний, що княгині не гоже їхати в одному купе з фермером, викликав начальника станції, показав йому посвідчення, що він лікар великої залізничної компанії, і зажадав, аби фермера висадили. Ця сцена так прикро вразила сором’язливого Саньєта, що на самім її початку він, побачивши юрбу селян на платформі і злякавшись, як би через цю сцену не зірвалася ціла Жакерія, прикинувся, ніби в нього сонячниця, і, щоб зняти з себе всяку відповідальність за докторову брутальність, гулькнув у коридор на пошуки того, що Коттар охрестив «ватером». Нічого не знайшовши, він задивився у вікно, обернене на той бік від станції. «Якщо ви вперше їдете до пані Вердюрен, пане, — сказав мені Брішо, який любив кидати перла перед «новаком», — ви побачите, що в цій оселі, як ніде, відчуваються «солодощі життя», як казав один із винахідників дилетантизму, наплювізму та сили інших модних ізмів, якими так і сиплють наші снобики, — я маю на увазі пана принца де Талейрана». Бо коли Брішо мовив про старосвітських магнатів, то додавав до їхніх титулів «пан», гадаючи, ніби це дотепно і «колоритно»; так, він казав: «пан дук де Ларошфуко», «пан кардинал де Ретц», якого він іноді ще величав: «цей БІгі^Іе-ІГог-ІіГе[15] де Ґонді», «цей буланжіст де Марсільяк». А коли згадував Монтеск’є, то ввертав з усмішкою: «Пан президент Секонда де Монтеск’є». Розумного світовця мав би дратувати цей бакалярський педантизм. Але і в бездоганних манерах світовця так само проглядає кастовий педантизм, коли він каже не просто Вільгельм, а неодмінно «цісар Вільгельм» чи коли звертається до княжої високости в третій особі. «О, оце був муж! — тягнув Брішо, маючи на увазі «пана принца де Талейрана». — Перед такими людьми треба всі боги викладати. Це родоначальник». «У пані Вердюрен чарівний дім,.— озвався до мене Коттар, — там ви знайдете всього потроху, бо то широкий дім, там бувають славетні науковці, як от Брішо, велике панство, як от княгиня Щербатова, вельможна пані російська, приятелька великої княгині Євдокії, яка бачиться з нею навіть у таку пору, коли нікого не приймає». Справді, велика княгиня Євдокія, не бажаючи, щоб княгиня Щербатова, якої вже ніхто не допускав до себе, приїздила до неї, коли вона приймала гостей, кликала Щербатову завжди дуже рано, коли її високість не мала в себе жодного з друзів, для яких зустріч із княгинею була б не менш неприємна, як для самої княгині. Три роки поспіль княгиня Щербатова, ідучи від великої княгині зрання, як ішла б манікюрниця, поспішала до пані Вердюрен (та тільки продирала очі зі сну) і потім уже пропадала цілий день у неї. Можна сказати, що княгиня була куди вірніша пані Вердюрен, ніж навіть Брішо, а той же не пропускав жодної середи, бо на паризьких середах уявляв себе таким собі Шатобріаном ув Абеї-о-Буа, а на селі мався так, як мався б у пані дю Шатле той, кого він завше називав (з лукавством і самовдоволенням усевіди) «пан де Вольтер».