У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: À la recherche du temps perdu #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-03-2
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону». Краткое содержание книги:
— З цього погляду він незрівнянний, але мені здавалося, що його мистецтво не належить до «високого», — з усмішкою сказав Сванн.
— Високого… як світлиця, — перебив його Коттар, звівши з комічною урочистістю руки.
Весь стіл пирскнув сміхом.
— Ну, не казала я вам, що він неможливий! — звернулася пані Вердюрен до Форшвіля. — Коли ви найменше чекаєте, він щось вам і утне.
Але її уваги не минуло, що Сванн навіть не посміхнувся. Він і справді був невдоволений, що Коттар його висміяв у присутності Форшвіля. А тут ще й художник, замість сказати Сваннові на відповідь щось цікаве, що він, мабуть, і вчинив би, коли б вони були наодинці, захотів вразити присутніх дотепним спостереженням над майстерністю покійного метра.
— Я підійшов упритул до його полотна, — сказав він, — щоб подивитися, як це зроблено, і аж уткнувся в нього носом. Ге-ге! Чорта з два! Ви ні за що не визначите, чим його намальовано: клеєм, рубіном, милом, бронзою, сонячним світлом, лайном!
— Ага! Ну, тоді лайном! — вигукнув доктор з таким запізненням, що ніхто не второпав, що він хоче сказати.
— Казна-чим, — вів далі художник. І розкусити його викрутаси годі, так само годі, як у «Нічному дозорі» або в «Реґентках», а пензель у нього ще замашніший, ніж у Рембрандта чи в Гальса. Із нічого все, ладен вам побожитися!
І подібно до співаків, які, взявши найвищу, яку тільки дозволяє голос, ноту, виводять далі фальцетом, піано, художник зі сміхом забубонів, нібито у красі цього малярства було щось кумедне:
— Воно добре пахне, вам шибає в голову, забиває віддих, мурашки бігають по тілу, а як його зроблено, не збагнеш, хоч лопни, це ворожбитство, шахрайство, диво (зайшовшись реготом): це навіть нечесно! — Тут він глянув на присутніх козирем і завершив низьким басом, намагаючись надати йому особливої милозвучності: — І така сумлінність!
Коли художник дійшов до слів: «Ще замашніший, ніж у «Нічному дозорі»», — на нього завзялася пані Вердюрен, якій його слова здалися блюзнірством, бо «Нічний дозір» разом з «Дев'ятою» та «Самофракією» вона вважала за найбільші світові шедеври. Промовивши: «Намальовано лайном», — пан Форшвіль обвів поглядом стіл, але, переконавшися, що все «зійшло з рук», скривив губи в маніжнозмовницькій усмішці, і поки художник говорив далі, всі, окрім Сванна, вже не відривали від нього захоплених очей.
— Коли він отак закозириться, я просто на нього милуюся! — вигукнула, давши художникові закінчити, пані Вердюрен у захваті від того, що чаркування таке жваве сьогодні, коли пан Форшвіль переступив їхній поріг уперше. — А ти чого сидиш роззявивши рота і ні пари з уст? — накинулася вона раптом на чоловіка. — Адже тобі відомо, який він проречистий. Можна подумати, що він слухає вас уперше. Якби ви бачили його під час вашої промови! Він прямо пив ваші слова! Завтра він повторить усе, що ви сказали, не пропустивши жодного слова.
— Уявіть собі: це не жарти, — заявив художник, захоплений успіхом своєї промови. — У вас, пані, такий вигляд, ніби я напускав вам туману в очі, ніби я вам баки забивав. Я поведу вас туди, і ви тоді скажете, пересада це чи ні. Б'юся об заклад, що вас це ще більше порве, ніж мене!
— Звідки ви взяли, що ми ладні вас ловити на пересаді? Ми хочемо тільки, щоб ви їли і щоб мій муж теж їв, покладіть-но цьому добродієві нормандської камбали, хіба ви не бачите, що риба у нього охолола? Ми нікуди не поспішаємо, а ви женете, як на пожежу, з салатою можна зачекати.
Пані Коттар відзначалася скромністю і маломовністю, але як на неї находило, то вона могла ускочити в слово. Відчувши, що сказане нею буде к строці, вона ставала сміливою, і в розмову вона вступала не так на те, щоб було дотепніш, як на те, щоб прислужитися чоловікові. Ось чому вона підхопила слово «салата», яке вийшло з уст пані Вердюрен.
— А ця салата не японська? — сказала вона упівголоса, звертаючись до Одетти.
Врадувана і збентежена слушністю і зухвалістю тонкого, але прозорого натяку на нову і вже голосну п'єсу Дюма, вона залилася чарівним сміхом інженю, не дуже гучним, але таким нестримним, що кілька хвилин не могла опанувати себе.