Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
— Які новини? — запитала спокійно.
«Йдуть вздовж річки, приблизно із десяток. Будуть тут через годину, — відповів подумки птах».
— Дідько, навіть помитися не дадуть, — просичала Ельгіда, закінчуються заплітати своє волосся. — Гакаре, куди далі?
«На північний-схід, діво, — відповів ворон, спостерігаючи за кожним рухом дівчини».
— До Понтарісу, — вона із розумінням подивилася на свого товариша, який на це лише погоджуючись каркнув. — А потім до Златолісся?
«Саме так, діво. Там ми знайдемо порятунок».
— А повинні шукати мого батька, Гакаре! — різко крикнула вона, від чого птах перелякано тріпонув крилами. — Тільки він зможе мене захистити!
«У Понтарісі в мене є знайомі люди, які зможуть нас сховати, після чого винаймемо пором та рушимо до Благандії. Це єдиний шанс».
— Гадаю, батько шукає мене, головне не розминутися з ним.
«Я б не був настільки певен, Ельгідо. Листи від Фалміна не проходили вже декілька тижнів, а він, як ти знаєш, до цього писав постійно. Можливо, із ним щось трапилося».
— Чому ти так впевнений? — Ельгіда, анітрохи не соромлячись, вийшла на берег, прикриваючи лише свої груди. Дівчина прийнялася одягатися, при цьому косо дивлячись на білого ворона. — Я чула, що батько великий воїн. Навіть у Канйорі говорили про його вправність та відвагу, з якими виступав проти драконів — самиї могутніх та мудрих істот.
«Це правда, діво. Так було навіть тоді, коли він передав тебе до мене на виховання, — відповів ворон. — Але в ті часи я був людиною, а зараз, всього лише жалюгідний птах, який позбавлений можливості навіть нормально говорити. Я зобов'язаний подбати про тебе».
— Я помщуся дракогорам за тебе, — сказала серйозно дівчина, застьобуючи застібки на сорочці. — Вони відплатять за те, що перетворили тебе на ворона.
«Помстою нічого не досягнеш, діво».
— Помста допомагає виживати, Гакаре. Якби не думки про зустріч із батьком і помсту цим сволотам, я б уже давно здохла в пустелі Енет-Ель.
Ворон промовчав, поглянув вздовж річки, звідки повинні були прийти переслідувачі. Часу було обмаль.
— Я готова, — сказала через хвилину Ельгіда. — Вирушаємо?
«А в нас є вибір?»
— Ти маєш рацію, Гакаре, немає. Проте, коли ми прибудемо до Понтарісу, то вирушимо негайно, не зволікаючи.
«Але діво, нам потрібно буде залягти, аби дракогори…»
— Я так сказала, вороне! Це моє рішення! — прикрикнула вона на пернатого, від чого той низько схилив свою білу голову. За мить Ельгіда заговорила зовсім іншим голосом. Голосом маленької дівчинки. — Мені страшно, Гакаре. Набридло постійно тікати, ховатися на кладовищах і харчуватися самими жуками. Я хочу до батька.
Ворон подивився на дівчину, побачив у її очах страх і втому, які перемішувалися із впертістю та відвагою. Він знав, що дівчина на межі. Відчував це кожною своєю пір'їнкою.
«Гаразд, Ельгідо, нехай буде так, — промовив подумки Гакар. — Я зроблю все можливе. Обіцяю».
Гакар летів попереду, вказуючи дорогу. Його далекоглядні очі бачили багато чого, а тому Ельгіда не роздумуючи довіряла ворону.
Рухалися вздовж річки Руа, шукаючи місце, де можна перейти на інший берег, але через відлигу це було доволі важко. Снігу канйорські землі не бачили багато сотень років, однак ця зима дісталася до північних кордонів країни Золотих Драконів.
Гакар набрав висоту, аби поглянути наскільки близько наразі дракогори. Дійсно, вони не відставали: промчали те місце, де нещодавно купалася дівчина. Ворон занервував.
«Швидше, діво! Вони наздоганяють!»
Ельгіда бігла з усіх сил. М'язи ніг, які були тверді, наче залізо, жалісно нили від втоми та болю, але вона не здавалася. Повинна була рухатися, якщо хотіла вижити. Цілих десять днів без перестану переслідували ці істоти. Цілих десять днів вона втікала, наче загнаний звір.
— Гакаре! — крикнула до ворона, різко спинившись. — Я більше не можу!
Птах миттю опустився до землі, сів дівчині на плече, голосно і протяжно каркнув. Так він робив, коли хотів вилаятися.
«Не можна зупинятися!»
— Я не можу бігти, чорт забирай! — сердито вигукнула Ельгіда, переводячи подих. — Ноги взагалі не слухають!
Гакар мовчки подивився на темноволосу дівчину, потім на річку, що швидко текла від самих Золотих Пагорбів, і аж до таємничих країв Суер-Хаідлі — Дикого Вогню.
На іншому березі ворон у далечі побачив крони дерев. Ліс був невеликим, проте в ньому можна було сховатися і ненадовго відвести подих.