Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
Ворон продовжував щось каркати, вже майже захлибувався цими викриками, але Ельгіда стояла на місці.
Холод був повсюди.
Цвинтар враз покрився заморозками, а одяг Ельгі — інієм. За спиною вона почула повільні кроки. Холод, що біг по тілу, якоїсь миті просто зник, а страх, який слимаком повзав у шлунку, відійшов у небуття. Ворон замовк, опустив білу голову й завмер.
Все завмерло. Лише Ельгіда жила. Існувала. Це могутнє закляття не торкнулося дівчини.
Вона чула.
Хтось або щось поклало кістляві пальці на плечі Ельгі, міцно стиснувши їх. Тілом пішло приємне тепло, яке проганяло всі інші відчуття. Зігрівало до того замерзлу душу та серце. Усе мовчало. Жила лише вона, а те, що було позаду, не було живим. Ельгіда відчула це.
Дівчина заплющила очі, довірилась своїм відчуттям, спробувала побачити обличчя, але була лиш темрява і…відчай? Вона відчула відчай, який пульсував позаду неї. Чула прохання, яке промовляли холодні вуста, а пальці, які дали їй тепло, чомусь стали холодними, боляче вгризлися в плечі, не даючи поворухнутися. Ельгіда ще міцніше заплющила очі, спробувала пробудити силу й…побачила Її.
Вона була красивою. Дуже красивою. Мала таке ж саме чорне довге волосся, що розвівалося сотнями ниточок у повітрі. Губи, наче тоненька лінія, викривилися в посмішку, показавши гарні ямочки на щоках. Але очі! Які-то були очі! Ельгіда, зазирнувши в них лише на мить, затремтіла. Відчула, що може втратити свідомість, але не втратила, стояла на тремтячих ногах. Вона ніколи ще не бачила таких очей: бездонні, як чорні діри, холодніші за будь-яку зиму, лютіші за будь-який ураган. А всередині усього цього, наче рятівний вогник, синє, буйне полум’. Ці очі дивилися на неї, хотіли зловити погляд, але Ельгіда не поверталася.
«Але ж ні…Я вже бачила цей погляд…Бачила цей вогонь, — подумала Ельгі і на мить всередині неї щось вибухнуло. — Невже він повернувся за мною?»
Однак на неї чекало розчарування. Це був не її батько.
І тут вона побачила ще щось.
Любов. Скурботу. Біль.
Вона зніяковіла, не змогла поєднати те шаленство та страх із цими відчуттями. Заплуталась у собі, але руки на плечах розслабилися, відпустили. Відчуття почали повертатися. Лише страх пішов геть. Зник, наче ніколи його й не було. А потім у голові пролунав ніжний, наче рідної матері голос: «Ти сильне дитя, Ельгідо, завжди такою була. Справжня донька свого батька. Не думай ні про що. Засинай. Згадай те, що наповнює твоє тіло теплом, а серце радістю. Ніщо не потурбує тебе в цю ніч, але завтра ти повинна бігти. Утікати від власної долі й хто зна, можливо, ти зможеш її обманути, хоча це мало кому вдається».
Ельгіда спала. Не звертала увагу на зміну в довколишньому світі, який змінився із пустельного кладовища на мальовниче та спокійне місце. Навколо витало листя, монотонно та красиво падало з високого могутнього дерева. Вона усміхалась, вкрилася ковдрою із трав і заснула. Бачила красиві гори, моря, ліси, а далі, сяйнувши посмішкою, помчала кудись далі, за обрій. Відчула спокій. Хтось пригорнув її до себе настільки ніжно, що вона затремтіла.
— Тату! — крикнула вона, підводячи оченята. — Я так довго…чекаю на тебе.
— Спи, моя принцесо, — відповів люблячий чоловічий голос. — Невдовзі ми зустрінемося, доле моя. Зовсім скоро.
Вона востаннє подивилася в рідні батьківські очі, міцніше пригорнулася до його теплих рук і, усміхнувшись та втягнувши носиком запах трав, заснула. Тривога та страх зник, любов забрала собі їх місце й засіла в серці. Стало тепло. Цвіли яблуні. Усе мовчало, лише дівчина раз за разом, крізь сон промовляла одне й те саме слово. Одне й те саме ім'я.
Гакар голосно каркнув, спостерігаючи за вершниками, які верхи на конях просувалися вздовж берегу річки Руа. Переслідувачі їхали швидко, не видаючи ані звуку, аби не сполохати своєї здобичі. Ворон знав, що дракогори йдуть слідом уже четвертий день поспіль, а тому зупинятися не можна.
Білий птах махнув крилами, полетів на південь, до місця, де ховалася Ельгіда. Дівчина недаремно відіслала його на розвідку, адже знала, що дракогори продовжують гонитву. Відчувала.
Ворон, раз за разом каркаючи, пролітав безлюдну місцину, яку оживляла лише одна річка, а невдовзі своїм гострим оком вгледів великі валуни каміння, що були розкидані довкола. Він миттєво знизився ближче до землі, маневруючи між великим брилами, які колись були скелею. Ворон підлетів до берега річки, на якому лежали чиїсь речі. Гакар, сівши на камінець, голосно каркнув.
З-під води винирнула повністю гола дівчина. Стоячи по пояс у воді та повернута до ворона спиною. Вона прийнялася заплітати волосся у косу.