Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
Це вже сьомий із черги — сей найкоротший день приязні, сім-бо років тому вперше розійшлася Римом і Равенною тривожна чутка, що найславутніший патрикій раптом від’їхав, не знати куди і на скільки, занедбуючи, — як перешіптувалися магістри і магістріани, — навіть найпильніші державні справи… Всі міркували, що б то могло трапитися, куди б він міг поїхати, — ніхто ж не помітив зникнення з Классійського порту маленької бистрої галери, якою Аецій вночі непомітно переправився на далматинський берег, щоб у маєтках Марцелліна — у тій самій віллі, де він ховався колись од помсти Плацидії, — провести коротку, але милу часину в гроні тих, кого він найближчими своїми приятелями вважав і особливою прихильністю вирізняв. Це діялося кількома днями пізніше повернення з Галлії після чотирьохлітнього перебування там і за тиждень до приходу печальної звістки про поразку і смерть Літорія, ім’я якого Аецій не раз споминав упродовж першого дня приязні, здіймаючи чару на його честь і виражаючи незламну надію, що наступного року в їх гроні вже не забракне і звитяжного магістра кінноти…
Другий день приязні, сполучений із урочистістю хрещення Гавденція новим римським єпископом, проведено в маєтностях самого Аеція; третій — в укріпленому замку магістра обох військ Сигісвульта, під Каралісом на Сардинії; четвертий, на якому не було вже Сигісвульта, присвячено вшануванню пам’яті найшляхетнішого з римлян, збираючись у сам день смерті Боніфація, в десяті її роковини; п’ятий святковано у віллі Меробада під Фіденами[132], назавтра після настановлення поета магістром обох військ. То був єдиний раз, коли гроно приятелів патрикія, замість зменшуватися, збільшилося на прибулого з Іспанії Астурія. І це єдиний раз Флавій Меробад, замість проголошувати власні панегірики, слухав чужих, що ними засипали його поети з усіх кінців імперії, славлячи день його вивищення як найбільше свято Муз!
А коли по раз шостий, — саме на десятиліття повернення Аеція з вигнання і обіймання ним патрикіату, — зібралися у піценських маєтках Басса, то, крім господаря, лише Касіодор сів край бенкетного столу праворуч від найславутнішого, — а ліворуч magister utriusque militiae і Марцеллін. А тепер, — коли наближається до кінця сьомий день приязні і невдовзі перша зірка сповістить про настання хвилини прощання, — Марцеллін, замість тішитися, що займає місце одразу ж побіч Аеція, з жалем думає, що от — нема вже поміж ними того, чиє місце ще рік тому відділяло його від патрикія. Цей жаль відбивається у тужно усміхнутому погляді, який Марцеллін раз-у-раз кидає на коханого очільника, Аецій легко його прочитує… прочитує і ще щось: німий докір та образу… Проте зовсім не розгнівається, лише надме легковажливо губи і з нехіттю стене плечима…
Так, правду каже погляд Марцелліна: Аецій має на одного приятеля менше, та що порадиш… Велика поетична слава і найвища військова посада — чи це не забагато трохи на одну людину?!… Марцеллін повинен знати і вірити, що патрикію дійсно неприємно було приносити Меробада в жертву, але що ж він міг удіяти?… Захищаючи панегіриста, розривати спілку із сенатом?… починати боротьбу з могутніми родами тоді, коли Валентиніан все енергійніше і з кожним днем ефективніше збирає правників та урядників довкола себе в нову сильну партію?!… Був би безумцем, якби так учинив — а без нових панегіриків обійдеться…
Молодий поганин чудово розуміє німу відповідь патрикія. Аецій-бо вже не збагне того, що Марцеллін не лише з жалем, але і з деяким острахом думає про кривду приятеля: переповнений гнівом і гіркотою Меробад повістю відійшов од давнішого діяльного життя і сховався самотньо в якомусь сільському відлюдді у Бетиці.
«На святих геліконських сестер, — скрикує подумки щиро зляканий Марцеллін, — скільки ж вільного часу матиме він тепер на писання поганих віршів і варварської прози?!…»
Басс поглядає на небо. На першу зірку ще, на щастя, почекають, але на заході червоніше, ніж зазвичай, сонце давно вже запалило блідо-сині вершини бруттійських пагорбів і ось — величезне, пломінногриве, прекрасне, — хилиться все нижче і нижче за їхні мальовничі схили, останнім пучком променів рожево барвлячи стіни міста Скілаціуму гарним кольором дівочого тіла. Ще хвилина — і повністю зникне, розпливаючись у чарівному казковому Океаносі тисячею барв і тисячею леліток…
132
Фідени — стародавнє місто на лівому березі Тибру на північний схід від Риму