Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
Але Аецій вже не слухає.
— Пускай, — каже сердито і відштовхує євнуха від завіси.
Comes sacrae vestis знову посміхається.
— Вічного владаря вже немає у святій спальні.
— Брешеш.
Євнух знижує голос:
— Присягаюся стегнами вічної Августи, найгарнішими, які я бачив…
Аецій здивовано дивиться на нього.
— Не боїшся, що піду й скажу?… таке блюзнірство…
— Не скажеш… Адже ж це від мене твій магістріан щодня про все довідується…
Широка долоня опускається на затоплене салом плече.
— Якщо від завтра подвоїш свою старанність, може, за рік станеш пресвітлим препозитом святої спальні… замість отого… — каже пошепки, вказуючи головою на комеса sacri cubiculi, що стоїть у сусідній кімнаті… — Страх як його любиш, авжеж? — сміється і відразу додає геть іншим тоном. — Де Плацидій?…
— У гімназіоні…
Стоячи на порозі гімназіону, Аецій здивовано придивляється до фехтування Валентиніана з високим кремезним рабом-готом. Вперше бачить цісаря майже оголеним: Валентиніан од природи тендітний і радше слабкої постави, але бистре око Аеція відразу помічає, що м’язи рук та ніг імператора чудово треновані. Ще він дуже гнучкий і, видно, давно вже вправляється у володінні мечем. «Без сумніву, гот навмисне атакує не на повну силу, — думає Аецій, — але ж я й цього від Валентиніана ніколи не сподівався …»
Нарешті цісар побачив патрикія. У його круглих, трохи витрішкуватих очах з’явилися безмежне здивування та гнів, Глибокі борозни миттю проорали опуклий констанціїв лоб. Швидко закутується в білу тканину і скрикує:
— Як ти посмів увійти сюди, блюзнірцю?!
Аецій готською мовою каже рабові: — Йди і забудь щойно почуте, — якщо хочеш жити. Зоставшись із імператором сам на сам, швидко підійшов до нього і, майже торкаючись грудьми його грудей, прошипів:
— Більше вже з цим фехтувальником не вправлятимешся… Помре або стане відданим мені псом… Він чув, як ти образив Аеція…
— А ти не образив імператора?… не зневажив церемоніалу, маєстату?… Як ти міг увійти сюди, некликаний, о такій порі?… Якщо гот помре, я накажу повбивати усіх своїх слуг з обома комесами разом… вони бачили, як ти зневажив імператора!…
«Дуже схожий на матір», — думає Аецій.
— Вбивай, коли хочеш, — каже. — Знаю, що ти цього не зумієш… А ти довідайся, що мені зовсім не залежить на публічному зневажанні маєстату і що я напевне не прийшов би сюди сьогодні, якби не довідався, що ти… — Його обличчя раптом збагряніло від нестримного гніву, скривилося у грізній гримасі, голос став тихшим і свистячим, — ти сьогодні приймав представників купецтва і запевнив їх, що новий військовий податок зовсім не стосуватиметься купецького стану…
Насилу витискав із себе кожне слово. Натомість Валентиніан, хоч дещо зблід, спокійно і холодно придивлявся до нього і, коли Аецій, нарешті, на хвилину замовк, — промовив:
— Я справді це сказав… Від часу нападу Аларіха купці все ще такі розорені, що грішно забирати у них бодай нуммус…
— Про гріхи розмовляй із Леоном або своєю матір’ю, — гнівно порснув патрикій, — а зі мною про військо та гроші. Ти імператор, то ж годилося б тобі час від часу цікавитися своєю імперією. Тому й кажу: якщо до зими не матиму грошей на формування шістнадцяти нових легіонів і на сплату заборгованості за півроку галлійським ауксиліям, — вже навесні ти не будеш владарем Галлії, а, може, й Іспанії, так само, як ти вже не є владарем Африки… Ми не маємо сил на війну не лише проти Теодоріха, але й проти франків чи свебів… І не матимемо їх, поки не роздобудемо грошей…
— Роздобудемо гроші, Аецію.
— Звідки, вічний? Невже Феодосій Великий закопав десь у підземеллях Палатину Соломонові скарби?…
— Ти, Аецію, смієшся, але Соломонові скарби насправді існують. Та не в жодних підземеллях, а в лісах, лугах, виноградниках, розкішних віллах, інсулах, статуях, картинах і квадригах, що перемагають на перегонах у гіподромі… Накладемо податок на сенаторські роди, на кожен югер орного поля, лугу, лісу…
Аецій насупився:
— Я цього не зроблю.
— Чому ж, Аецію?.. Навіть виставивши вісімдесят легіонів, ще не зменшиш маєтків італійських посесорів навіть на третину…
— Ні, так зробити не можна. Не можу обтяжувати один стан таким податком.
— Не можеш? — Валентиніан розсміявся. Сміючись, був ще подібнішим до матері. — Чому ж, найславутніший?.. Адже жоден стан не кричить так гучно про свою любов до Роми і готовність до всяких жертв заради неї… Хіба ж не є слушною річчю, щоб, — як уже бувало раніше, — ті, що мають найбільше привілеїв, несли й найбільші зобов’язання?…
— Так і буде… Сенаторський стан заплатить незмірно більше, ніж купці, але й купці теж заплатять…