На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Соромно було зустрічатись з товаришами, перед якими показав себе таким слабаком, та й шляхи їхні розійшлися: товариші стали готуватись до вищої школи, а йому про це годі й думати. Поки що треба на щось жити, з чогось хліб їсти.
Йому пощастило влаштуватись кур’єром у редакції газети — носити до друкарні матеріал до набору й відтіля приносити гранки набраного. Головне, що тут при редакції можна було й переспати в комірчині на купах старих газет і не думати про випадкову ночівлю в когось із колишніх товаришів, котрих нові інтереси відсовували від Євгена все далі й далі.
Та одного літнього вечора він зустрівся з двома своїми колишніми однокласниками, саме тими шалапутами, що навчили його смакувати вино. Знічев’я зайшли в тир, що трапився їм по дорозі.
— Хто найбільше влучить, того частують інші! — вигукнув рудуватий Антін, беручи рушничку й стріляючи в сову. Сова лишилась після пострілу непорушна. Другий шалапут, Володя, змусив зайця перекинутись сторч головою, але другий постріл був хибний, і Володя передав рушничку Євгенові. Євген влучив у сову, але на групі танцюристів зірвався.
— Ану, хто влучить Ворошилову в око? — запалився в азарті Антін і став цілитись у портрет наркома, що висів під склом угорі над стендом. Брязнуло скло, в чолі наркома зачорніла дірка, і завідувач тиру поспішно вийшов на вулицю. Володя продірявив щоку портрета й передав рушничку Євгенові. Той почав цілитись у око, не помічаючи, що з тиру вислизнули обидва товариші, а натомість повернувся завідувач з міліціонером.
— Ось вони, хуліганьйо! — показав він на Євгена. — А два втікло…
У тюремній камері його роздягай «старожили», давши «змінку» — бруднющі діряві штани, залатану «гімнастьорку» й старі, не про його ногу, шкарбани.
І почалося не життя, а животіння, «житуха», як кажуть блатні, коли Євгенові не належали не тільки його речі, а й сам він більше не належав собі: куди накажуть, туди йди, що загадають, те й роби, що Дадуть, те й їж.
Слідство тривало недовго. Єдина заковика, що не давала слідчому швидше закінчити цю нескладну справу, — хто були ті два, що втекли? Хоч завідувач тиру свідчив, що всі троє — одна шпана, але Євген затявся й твердив одне й те ж: він їх зовсім не знає, зустрівся з ними випадково в самому тирі. Так нічого й не домігшись, слідчий передав справу в суд, де вчинок Євгенів остаточно розцінили як хуліганський і засудили на три роки.
Чи знав про ці перипетії з сином Євгенів батько? Хтозна. За порадою однокамерників, Євген всіляко намагався нікого не залучати до своєї справи: де батько й що він робить — не знає, бо давно з ним пірвав усякі стосунки, про матір він і справді нічого тепер не знав. Як на те, й харківська адреса материного брата лишилась у пальті в тій редакційній комірчині, де він ночував, отже, всякий зв’язок з рідними обірвався. А як би ця адреса знадобилась йому в таборі «Канал «Волга-Москва», де він невдовзі опинився! Тяжка фізична робота з кайлом, лопатою й тачкою стомлювала Євгена й потребувала доброго харчування, а їсти давали мало. Написати б мамі листа, і вона одразу прислала б посилку, писала б листи, як то було в інших, та де там! А голод дошкуляв найбільше. Їжа заполонила всі його думки, не лишаючи місця для інших роздумів. Коли йшов з бригадою на роботу чи повертався до таборового пункту, він думав тільки про їду. Пригадував, яка то смачна підсмажена картопля й свіжий огірок до неї, а головне, щоб було багато хліба. Звичайного чорного хліба, якого можеш їсти досхочу… Він никав у вільний час по бараку таборового пункту, пожадливо зиркаючи, як уминають щасливчики сало й сухарі з своїх посилок, заздрив їм і ненавидів. Підійти й попросити щось — не дозволяла гордість, та й хто б тут дав навіть маленький сухарик тій людині, що сама не одержує посилок! Тут парувались і частували один одного тільки ті, що мали постійну допомогу з дому. Але голод не свій брат, вічно терпіти його несила, надто коли мусиш працювати. І Євген почав нишком красти. Вибирав час, коли нічна зміна йшла на роботу, а денна облягалась, і коли в бараці чулося хропіння й стогони уві сні, підлазив тихцем до «сидора», котрого необачний господар не взяв з собою на роботу, поспіхом набивав кишені й пазуху сухарями, ліз на своє місце й, накрившись з головою бушлатом, жадібно їв. І все ж не наїдався.
Його вже не раз за це били. Били нещадно — по обличчю, по ребрах, у груди, і він, заюшений кров’ю, мовчки зносив ту кару, думаючи, аби тільки не одбили чогось усередині або не порішили зовсім. А через якийсь час знову крав.