Нічний адміністратор
- Автор: Ле Карре Джон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-372-4
- Переводчик: Татьяна Савчинская
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Нічний адміністратор». Краткое содержание книги:
ISBN 978-617-679-372-4
Тетяна Савчинська © переклад, 2017
Видавництво Старого Лева © українське видання, 2017
І вже більш стримано додав: — Гадаю, вам варто забрати свої слова назад. Чому я маю це все вислуховувати?
«Бався у відважного лузера, — говорив йому Берр. — Ніколи перед ними не плазуй. їх від такого верне».
Проте здавалося, що Роупер навіть не почув Джонатано-вих слів протесту.
— У твоєму-то становищі, у бігах, під чужим іменем, останнє, чого тобі треба — ще одного конфлікту з законом. Краще заслужити вдячність багатенького брита, ніж викрадати його хлопчика. Розумієте, про що я?
— Я вже вам сказав, я не маю з ними нічого спільного. Я ніколи раніше їх не бачив і ніколи про них не чув до того вечора. Я ж повернув вам сина, правда? Я навіть не хочу ніякої нагороди. Я хочу вибратися звідси. Всього-на-всього. Відпустіть мене.
— Звідки ти знав, що вони підуть на кухню? Вони могли б піти куди завгодно.
— Вони знали, де що було. Вони знали, де лежить готівка. Ради Бога, і дурному зрозуміло, що вони провели попередню розвідку.
— А ти їм у цьому допоміг?
— Ні!
— Ти міг би заховатися. Чому ти цього не зробив? Тримався б від біди подалі. Так вчинила б більшість утікачів на твоєму місці, правда? Щоправда, сам я ніколи не був у бігах.
Джонатан витримав довгу паузу, зітхнув і немов зловив одну хвилю з божевільними господарями.
— Я вже починаю шкодувати, що так не вчинив, — сказав він і роздратовано відкинувся на спинку.
— Корке, що там з тією пляшкою? Ти ж її ще не всю випив?
— Даю, шефе.
Роупер знову звернувся до Джонатана:
— Я хочу, щоб ти на деякий час лишився тут, розслабився, знайшов собі якесь застосування, поплавав, зміцнів. А там і вирішимо, що з тобою робити. Може, навіть знайдеться для тебе якась робота, щось з викрутасами. Подивимось. — Він посміхнувся ще ширше. — Спечеш нам кілька морквяних кексів. У чому річ?
— Боюся, я на таке не погоджуся, — сказав Джонатан. — Це зовсім не те, що я хочу робити.
— Нісенітниці! Ти саме цього і хочеш.
— А куди тобі ще іти? — спитав Коркоран. — У готель «Карлайл» у Нью-Йорку чи «Рітц-Карлтон» у Бостоні?
— Я просто піду своєю дорогою, — сказав Джонатан ввічливо, але рішуче.
Він уже був ситий по зав’язку. Гра і реальне життя змішалися. Він уже більше не міг відрізнити одне від іншого. «Мені потрібен власний простір, власний план на життя, — говорив він собі. — Мені вже остогиділо бути чиєюсь маріонеткою». Він стояв, готовий піти.
— Що за чортівню ти мелеш? — спантеличено запитав його Роупер. — Я заплачу тобі. Добре заплачу. Житимеш у гарненькому маленькому будиночку на іншому боці острова. Коркі, він може поселитися у будиночку Вуді. Коні, плавання. Можна взяти човен. Це якраз те, що тобі до вподоби. До речі, а з яким таким паспортом ти збираєшся їхати?
— Зі своїм, — сказав Джонатан. — На ім’я Лямона. Томаса Лямона. — І звернувся до Коркорана: — Він був серед моїх речей.
На сонце набігла хмара і у кімнаті раптом запали короткі неприродні сутінки.
— Коркі, видай йому погану новину, — наказав Роупер, витягнувши одну руку, так, ніби Паваротті знову почав співати.
Коркоран знизав плечима і на його обличчі з’явилася винувата посмішка, нібито він хотів сказати: «Я тут ні при чому».
— Ага, так, дорогенький, отже, щодо нашого канадського паспорта, то він, боюся, канув у далеке минуле. Перетворився на сотні маленьких шматочків. На той момент це здавалося правильним рішенням.
— Що ви хочете цим сказати?
Коркоран розминав долоню однієї руки великим пальцем іншої, нібито там утворився якийсь небажаний комок.
— Любчику, не пори гарячку. Це заради твого ж добра. Твоє прикриття зійшло на пси. Станом на кілька днів тому, Томас Лямон був у кожному списку, від Інтерполу до «Армії порятунку», його шукає кожен собака. Можу показати тобі докази. За твоєю головою всі полюють. Дуже шкода, але факт залишається фактом.
— Але це був мій паспорті
Його охопив такий самий гнів, як і тоді на кухні Мама Лоу — невдаваний, неспинний, сліпий — чи майже такий. «Це було моє ім’я, моя жінка, моя зрада, моя тінь! Я брехав заради цього паспорта! Я зраджував заради нього! Я готував, я прислуговував, я гриз болото, я заради нього залишав по собі ще теплі трупи!»
— Ми дістанемо тобі новий, незаплямований, — сказав Роупер. — Це найменше, що ми можемо для тебе зробити. Коркі, візьми свій «Полароїд» і зроби йому фотку а-ля «їх розшукує поліція». Тепер вона мусить бути кольорова. Синці явно варто припудрити. Тут ніхто ні про що не знає, розумієш? Ні робітники, ні садівники, ні покоївки, ні конюхи, ніхто. — Він навмисно витримав паузу. — Джед не беремо до уваги. Вона в це не лізе. — Він не уточнив, у що саме. — Що ти зробив зі своїм мотоциклом, на якому їздив у Корнволлі?