Нічний адміністратор

Кристалсайд був схожий на Англію: зелені луки, над якими де-не-де здіймалися одинокі дерева, що звіддаля нагадували дуби, типово англійські загони для худоби, а ще плямки моря, які виднілися між округлими верхівками пагорбів, штучно впорядкованих на англійський смак Роупера. Над усім цим чулося відлуння англійського сміху.

Але Таунсайд своєю суворістю і шквальними вітрами більше скидався на Шотландію з увімкненим світлом: голі пасовиська для кіз на схилах, жерстяні крамнички, червоний пил на полі для крикету з жерстяним павільйоном і переважно східний вітер, який розгойдував хвилі у бухті Карнейшон-Бей.

А навколо затоки півмісяцем розташовувалися пастельні будиночки, кожен зі своїм садком і виходом до пляжу. У них Роупер поселив своїх білошкірих працівників. Безсумнівно, серед них найбажанішим вважався будиночок Вуді, а все завдяки стильному декорованому балкону і чудовому вигляду на острів Міс Мейбл посередині бухти.

Одному Богу відомо, ким насправді була міс Мейбл, на чию честь назвали гордовитий пагорок, безлюдний острів, вимерлу пасіку, закинуту ситцеву фабрику і тип мереживної серветки, яку вже навіть ніхто не пам’ятав, як плести. «Якась мила літня пані ще з рабовласницьких часів, — скромно говорили місцеві жителі, коли Джонатан їх питав. — Краще не тривожити її пам’ять».

Але от хто такий Вуді, знали всі. Його звали містер Вуд-ман, він був англійцем і попередником майора Коркорана і приїхав сюди давним-давно, ще з першою хвилею людей Роупера, коли той купив острів. Вуді був милою товариською людиною, яка чудово ладнала з тутешніми жителями, і так тривало довго, аж поки шеф не наказав закрити Вуді у його будинку, у той час як охорона мала поставити йому кілька запитань, а бухгалтери з Нассау вивчали документацію, щоб прослідкувати сумнівні джерела доходів Вуді. На той момент уже весь острів затамував подих, бо у той чи інший спосіб у махінаціях Вуді брали участь усі. Врешті-решт після довгого тижня очікування двоє охоронців повезли Вуді на вершину гори Міс Мейбл до злітно-посадкової смуги, і Вуді потрібна була допомога їх обох, бо він уже не міг ходити. Якщо точніше, то його рідна мати могла спокійнесенько пройтися по ньому десь на тротуарі і навіть не впізнати свого маленького синка з Англії. І з того часу будиночок Вуді з його вишуканим балконом і прекрасним виглядом на затоку стояв порожній і був нагадуванням усім на острові про те, що хоч шеф і був щедрим роботодавцем і землевласником, справжнім християнином у ставленні до чесних людей, та ще й спонсором і пожиттє-вим головою місцевого крикетного клубу, юнацького клубу і оркестру Таунсайду, але він також міг випустити кишки з кожного, хто надумає його обібрати.