Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
Банда грабувала й палила села, нападала на конвої і транспорти, танула в диких утечах від ескадронів нільфгардської кінноти. Під час однієї з втеч банда напоролася у гущавині на лісових ельфів і знайшла невидиму погибель, що сичала сірим пір’ям стріл, які летіли з усіх боків. Одна зі стріл пробила навиліт плече Ґіселера й пришпилила його до дерева. Тією, хто вранці витягнула стрілу й перев’язала рану, була Ениеведдіен.
Ґіселер ніколи не довідався, чому ельфи прирекли Ениеведдіен на баніцію[18], за які провини прирекли її на смерть — бо для вільної ельфійки смертельним вироком ставала самотність на вузькому пасі нейтральної землі, що відділяла Вільний Старший Люд від людей. Самотня ельфійка мусить загинути. Якщо не знайде товариша.
Ениеведдіен товариша знайшла. Її ім’я, що у вільному перекладі означало «Дитя вогню», було для Ґіселера занадто складним і занадто поетичним. Називав він її Іскрою.
Містле походила з багатої шляхетської родини з міста Турн у Північному Маехті. Її батько, васал князя Рудіґера, вступив до повстанської армії, дав себе перемогти й пропав безвісти. Коли населення Турну втікало з міста на село перед карною експедицією, що саме наближувалася, від сумнозвісних Пацифікаторів з Ґеммери, родина Містле також утекла, а Містле загубилася в охопленому панікою натовпі. Виряджена й делікатна панянка, яку з наймолодших років носили в паланкіні, не зуміла дотримуватися швидкості втікачів. Через три дні мандрів вона потрапила до лап ловців людей, що тягнулися за нільфгардцями. Дівчата менше сімнадцяти років були в ціні. Якщо були незаймані. Ловці не займали Містле, спочатку перевіривши, чи справді вона незаймана. Після тієї перевірки Містле проревіла цілу ніч.
У долині річки Вельми караван ловців був розгромлений і вибитий до ноги бандою нільфгардських мародерів. Убито було усіх ловців і бранців чоловічої статі. Пощадили тільки дівчат. Дівчата не знали, навіщо їх пощадили. Незнання те не тривало довго.
Містле була єдиною, що вижила. З рову, до якого її кинули, голу, укриту синцями, мерзотою, брудом і засохлою кров’ю, витягнув її Ассе, син сільського коваля, який вистежував нільфгардців уже третій день, ошалілий від бажання помсти за те, що мародери зробили з його батьком, матір’ю і сестрами і на що йому довелося дивитися, сховавшись у коноплях.
Усі вони зустрілися на святкуванні Ламмаса, Свята Жнив, в одному з сіл в Ґесо. Війна й злидні ще не заволоділи повною мірою краєм над Верхнім Вельдом — селяни традиційно, із гучними розвагами й танцями, святкували початок Місяця Серпа.
Не шукали себе занадто довго у веселому натовпі. Надто багато їх вирізняло. Надто багато мали вони спільного. Поєднувала їх любов до крикливого, кольорового, примхливого одягу, до награбованих блискіток, гарних коней, мечів, яких вони не відчіплювали навіть під час танцю. Відрізняли їх зухвалість і гординя, упевненість у собі, насмішкувата задерикуватість і різкість.
І погорда.
Вони були дітьми Часів Погорди. Й тільки погорду мали вони для інших. Важливою залишалася тільки сила. Управність у володінні зброєю, яку вони швидко роздобули на шляхах. Рішучість. Швидкий кінь і гострий меч.
І товариші. Приятелі. Друзі. Бо той, хто сам, — мусить загинути: від голоду, від меча, від стріли, від хлопських колів, від мотузки, від пожежі. Хто сам — той гине: заколотий, затовчений, побитий, сплюгавлений, наче іграшка, яку передають із рук на руки.
Вони зустрілися на Святі Жнив. Похмурий, чорний, довготелесий Ґіселер. Худий, довговолосий Кейлі зі злими очима й губами, застиглими в злій гримасі. Реф, який все ще говорив із нільфгардським акцентом. Висока, довгонога Містле із постриженим, жорстким, наче щітка, волоссям кольору соломи. Великоока й різнобарвна Іскра, вертка й зграбна в танці, швидка й убивча в битві, із вузькими губами й дрібними ельфійськими зубами. Плечистий Ассе зі світлим кучерявим пухом на підборідді.
Отаманом став Ґіселер. А прозвалися вони Щурами. Хтось колись їх так назвав, а їм це сподобалося.
Грабували й убивали, а жорстокість їхня увійшла в прислів’я.
Спочатку нільфгардські префекти не звертали на них уваги. Вони були впевнені, що, як й інші банди, вони скоро стануть жертвою скоординованих дій розлюченого селянства, що винищать і виріжуть одне одного самі, коли кількість зібраних трофеїв змусить жадібність перемогти бандитську солідарність. Префекти мали слушність щодо інших банд, але помилялися щодо Щурів. Бо Щури, діти Погорди, зневажали трофеї. Нападали, грабували й убивали для розваги, а награбованих у військових транспортах коней, бидло, зерно, корм, сіль, дьоготь і сукно — роздавали по селах. Жменями золота й срібла платили кравцям і ремісникам за те, що любили понад усе, — за зброю, одежу й оздоби. Ті, кого вони обдаровували, годували їх, поїли, приймали й переховували і, навіть збатожені до крові нільфгардцями й ніссірами, не видавали Щурових криївок і шляхів.
18
Баніція — кара вигнанням і позбавленням суспільних прав і суспільного стану.