Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Наприкінці травня на горищі Ворда знову залунали ритуальні наспіви, які викликали рішуче несхвалення пана Ворда, і юнак розгублено пообіцяв усе припинити. Одного ранку з-за дверей почулося, здавалося, продовження тієї розмови, яку було чули в ту буремну Страсну п’ятницю. Молодик лаявся чи, принаймні, запекло сперечався сам із собою, раптово зриваючись на протяжні та доволі чіткі викрики з двома різними інтонаціями, наче один голос чогось вимагав, а другий — відмовлявся; пані Ворд збігла вгору сходами і почала дослухатися з-за дверей. Вона встигла розчути хіба зовсім невеликий фрагмент, єдиними розбірливими словами в якому були «і три місяці потрібно кров’ю», а варто було їй постукати, як усі звуки стихли. Коли батько взявся розпитувати Чарльза, той сказав, що це був просто такий собі конфлікт між сферами свідомості, якого можна уникнути лише за непересічного вміння та який, проте, він пообіцяв перенести до інших вимірів дійсності.

Десь близько середини червня трапився дивний опівнічний випадок. Раннім вечором з лабораторії нагорі ще долинали якийсь шум та гупання, аж пан Ворд уже збирався було піти подивитися, що там, коли нараз усе стихло. Опівночі, коли вся родина вже полягала, ключник, як заведено, замикав на ніч передні двері, аж раптом, згідно з його свідченнями, внизу сходів з’явився Чарльз — розхристаний і розгублений, з валізою в руках, і на мигах показав, що хоче вийти. Юнак не промовив ані слова, проте шановному йоркширцю досить було перехопити єдиний погляд його запалених гарячкою очей, щоб задрижати від самої його присутності. Він прочинив двері, і молодий Ворд пішов геть, проте вже наступного ранку ключник доповів пані Ворд про свою відставку. Він казав, що у погляді, який на нього кинув Чарльз, було щось геть диявольське. Ну не може молодий джентльмен так дивитися на чесну людину, і він нізащо не зостанеться тут ще бодай на одну ніч. Пані Ворд відпустила його, не звернувши особливої уваги на його слова. Уявити Чарльза знавіснілим, та ще тієї ночі — їй це в голові не вкладалося, бо перш ніж заснути, вона чула тихенькі звуки з лабораторії, що була над їхньою кімнатою, — наче якісь схлипи, кроки і зітхання, яке виражало найбільші глибини відчаю. Пані Ворд давно вже звикла дослухатися ночами до дивних звуків, що лунали у спальні, бо таємниці її сина витіснили з її голови все інше.