Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2». Краткое содержание книги:
Члени родини Віден, яких повідомили про те, що сталося, відреагували на звістку про цю подію хіба скорботою чи жалем і не могли навіть уявити того ворога, який наважився спаплюжити могилу їхнього предка. Гезерд Віден, що мешкає на Енджел-стріт, будинок 598, пригадав сімейну легенду, згідно з якою Езра Віден свого часу був причетний до якихось вельми незвичайних подій, що сталися невдовзі після Революції і які, втім, не заплямували його імені, але йому не відомо про жодні випадки сучасної ворожнечі чи змов. До справи взявся інспектор Канінгем, який сподівається у найближчому майбутньому пролити світло на ці загадкові події.
Сьогодні близько третьої ранку мешканців Потаксета розбудив незвично гучний гавкіт собак, який, судячи з усього, долинав з берега річки десь на північ від Рода-на-Потаксеті. За словами усіх, хто його чув, гучність і тон цього гавкоту були досить незвичні, а Фред Лемдін, нічний сторож на Роді, стверджував, що до нього домішувалося щось схоже на верески людини, охопленої смертельним жахом та агонією. Сильна, але нетривала буря, що здійнялася неподалік берега, поклала край хвилюванням тварин. Люди пов’язують із цим випадком дивні неприємні запахи, які, ймовірно, ширяться від нафтових цистерн, що стоять при березі, — ці запахи й спричинили незвичайну поведінку псів.
Чарльз виглядав геть стомленим і пригніченим, і вже пізніше всі зійшлися на тому, що, можливо, в той час він хотів у чомусь зізнатися чи щось розповісти про жах, який нависав над ним. Таємницю його нічних прогулянок викрило те, що мимоволі ночами чула його мати, а сьогодні більшість консервативних психіатрів як один звинувачують його у все частіших актах вампіризму, про які свого часу гучно заявляла преса, хоча тоді і не знайшли винуватця. У цих, не надто давніх, а тому свіжих у пам’яті нападах страждали люди різного віку і статі, а єдиним, що об’єднувало всі ці злочини, було те, що вони відбувалися неподалік двох цілком відокремлених місць: на Резіденшл-Хілл у Норт-Енді, біля будинку Ворда, та у передмісті біля залізничної станції Кренстон, поблизу Потаксета. Нападали як на запізнілих перехожих, так і на сплячих у будинках, в яких забули позачиняти вікна; ті ж, кому вдалося вижити, упівголоса розповідали про худорляву, вертку та стрибучу потвору з палаючими очима, яка впивалася зубами в горло або передпліччя і жадібно пила звідти кров.
Доктор Віллетт, який і від цієї дати вперто не бажає визнавати божевілля Чарльза, береться пояснювати ці жахи з неабиякою осторогою. За його словами, у нього є власна теорія, проте всі його тези — це зазвичай замасковані заперечення.
— Я не збираюся, — каже він, — говорити про те, хто чи навіть що, на моє переконання, скоїло усі ці напади та вбивства, проте можу запевнити, що Чарльз Ворд у них не винен. Я можу впевнено стверджувати, що на той час йому був невідомий смак людської крові, про що краще за будь-яке красномовство яскраво свідчило хоча б його недокрів’я та постійна блідість. Ворд злигався із темними силами і поплатився за це, проте сам він не був ні чудовиськом, ані негідником. Зараз же я не знаю, що й думати. Трапилися зміни, і я схильний вважати, що разом з ними і помер колишній Чарльз Ворд. Принаймні, його душа, бо те, що рухало тілом, яке втекло зі шпиталю Вейтса, вочевидь скеровувалося не його душею.
Віллетт зробив цю заяву цілком авторитетно, бо ж свого часу він був частим гостем родини Вордів — навідував пані Ворд, у якої почали сильно здавати нерви. Нічні підслуховування для неї обернулися на моторошні галюцинації, про які вона неохоче розповідала лікарю, і про які сам він радив їй забути, хоча наодинці нерідко замислювався про них. Ці марення завжди стосувалися тихих звуків, які, як їй здавалося, вона чула з горішніх лабораторії та спальні, — то було наче притлумлене зітхання та схлипування. На початку липня Віллетт відправив пані Ворд на безтерміновий відпочинок до Атлантик-Сіті, застерігши як пана Ворда, так і виснаженого і ослаблого Чарльза писати їй тільки підбадьорливі листи. Ймовірно, саме цій вимушеній, силуваній утечі вона й завдячує своїм життям і здоровим глуздом.
Невдовзі після від’їзду матері Чарльз Ворд почав перемовини з приводу придбання хатинки у Потаксеті. Йшлося про вбогу дерев’яну халупу з бетонним гаражем, яка стояла на високому малолюдному узбережжі річки вгору від Рода, і саме цю хатинку хотів купити юнак, не погоджуючись на жодну іншу. Він напосідав на агентів з продажу нерухомості, аж поки вони не придбали для нього цей дім у якогось неприємного власника за справді захмарну суму, а щойно стало можливим заселитися, Чарльз під покровом темряви перевіз туди всі свої пожитки — у велику машину з критим кузовом навантажили практично все обладнання своєї лабораторії на горищі, разом із книжками — як старовинними, так і сучасними, які він переніс з бібліотеки. Він вирушив вже удосвіта, і батько пригадує, як крізь сон чув притишену лайку і тупотіння ніг, коли робітники переносили добро його сина. Після цього Чарльз перебрався назад до своїх старих покоїв на третьому поверсі та ніколи більше не потикався на горище.