Беру свої слова назад
- Автор: Суворов Виктор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Сталкер
- ISBN: 966-696-874-6
- Переводчик: Олег Петрович Дрогомирецький
- Жанр: История
Электронная книга - «Беру свої слова назад». Краткое содержание книги:
До введення генеральських звань звання «командарм» існувало менше п'яти років. Командармів було небагато: в 1937 році - п'ять командармів 1 рангу і десять 2 рангу. Після розстрілів ще кілька людей отримали звання командармів. Серед них Конєв, Кулик, Мерецков, Тимошенко, Шапошников, Ковальов, Тюленєв. Але не було серед них нікого на прізвище Климовських. І вже явно не було серед них ніякого «командарма Клича». А був на Західному фронті генерал-лейтенант артилерії Микола Олександрович Клич.
Далі в розповіді «військового письменника» з'являється «командарм» Єременко. Після війни Андрій Іванович став Маршалом Радянського Союзу. Невже «автору низки книжок з історії розвідувально-диверсійної служби» важко взяти мемуари маршала і перевірити, яке звання той мав на описуваний період? Звання «комкор» Єрьоменко отримав 4 листопада 1939 року, «генерал-лейтенант» - 4 червня 1940 року. Не був Андрій Іванович командармом ні до введення генеральських звань, ні після.
І вже якщо «військовому письменнику» так сподобалися скасовані військові звання, то чому він Жукова не називає командармом?
З маршалами - біда. Наш автор згадав «Костянтина Мерецкова». Якщо ви, метр, про майбутнього Маршала Радянського Союзу, то звали його Кирилом Опанасовичем.
Продемонструвавши знання предмета, «військовий письменник» викриває Павлова: мовляв, недобра була людина. Єдине джерело: спогади «полковника ГРУ» Мамсурова, який Павлова заарештовував. Невже вертухай Мамсуров щось добре міг розповісти про арештанта?
До речі, це той самий Хаджі-Умар Джіорович Мамсуров, який, піднявшись до звання генерал-полковника, в 1957 році готував разом з Жуковом державний переворот, але в останній момент злякався і покаявся перед Хрущовом.
Зовсім збиває з ніг заключний підзаголовок викривальної статті: «Нашивки за стрибок у вікно». «Військовий письменник» продовжує розповідь про обстановку в штабі Західного фронту 5 липня 1941 року: «З вікна штабного барака вистрибнув відомий свого часу воєначальник... Приземлився невдало - вивихнув ногу, і його повели в санчастину. Наступного дня Мамсуров бачив його з милицями. Але найбільше його здивувало, що на грудях полководця на відпрасованій франтівській гімнастерці з'явилися дві стрічки - золота й червона, що позначали важке й легке поранення, - ці відмінності були введені напередодні. Воєначальник явно був переконаний, що воювати залишилося недовго, і хотів у майбутньому по максимуму отримати від своєї участі в бойових діях. Те, що "каліцтво" і "подряпини" він отримав при стрибку з вікна штабу, його, схоже, анітрохи не бентежило. Цей шапкозакидач теж чимось нагадував командарма 1 рангу Павлова».
Ось бачите, як все просто: сам «командарм 1 рангу» Павлов у вікно від страху не стрибав і нашивок за стрибки у вікно на себе не чіпляв, але хтось безіменний стрибав у вікно, і це дуже схоже на поведінку Павлова. При таких-от полководцях дивуватися не доводиться краху Західного фронту.
Але я вам, шановний «військовий письменник», не повірю. Не було такого у штабі Західного фронту 5 липня 1941 року. І бути не могло. Бреше ваш «полковник ГРУ». Дивуюся: невже ви, «військовий письменник», брехню розпізнати не здатні? У Червоній Армії нашивки за поранення були введені наказом НКО No 213 від 14 липня 1942 року. Через рік з тижнем після описуваних вами подій.
– 3 -
Про Кулика і Павлова написано багато статей і книжок. Їх висміював якийсь Озеров у своїх казенних кіноепопеях. Над ними знущалися всілякі Бондарєви і Стаднюки. Але всі звинувачення проти Павлова і Кулика - на рівні «Незалежного військового огляду». Люди, подібні до «військового письменника» Болтунова, беруться за опис військових здібностей генерала армії Павлова, не спромігшись поцікавитись, яке в нього було військове звання, не знаючи назви округу, яким він командував перед війною, не маючи найменшого уявлення про ті процеси, які відбувались у Червоній Армії, не пам'ятаючи імен полководців, навіть дуже знаменитих, не знаючи прізвищ генералів та імен маршалів, про які розповідають довірливим читачам.
Сперечатися з Озеровими - Болтуновими - Бондарєвими - Стаднюками немає сенсу.
Про Дмитра Григоровича Павлова і Григорія Івановича Кулика є інші свідчення. І є документи.
Наприклад, такі. На нараді з військової ідеології 13 травня 1940 року Д.Г. Павлов заявив: «У нас ворогів народу виявилося стільки, що я сумніваюся в тому, що навряд чи вони були всі ворогами» (РГВА, фонд 9, опис 36, справа 2861, лист 160).