Її величність кішка

Коли по-справжньому кохаєш — повсякчас боїшся втратити.

Та втрачати голову не можна. І прихилятися до цього кота я не мушу. Піфагор — лише самець, нічим не кращий за інших.

Кохання треба остерігатися.

Я стріпуюся, вилизуюся, тюпаю на корму до моєї служниці, позіхаю, потягуюся й нарешті запитую:

— Скільки ми вже пливемо?

— Тридцять п’ять днів.

— І коли прибудемо?

— Не знаю.

— Я не хочу, щоб моя історія розвіялась за вітром, — нявчу я. — Тож розповім її котам на кораблі. Хай запишуть, коли зможуть.

Здається, Наталі не надто зацікавили мої слова, та я не відступаю:

— А як ні — я хотіла б диктувати мемуари вам. Я буду говорити з вами так, як із молодими котами; ви це запишете на диктофон, розшифруєте запис і зробите книжку. Я вже маю ідею для назви: «Завтра будуть коти».

Наталі супить брови.

— Я хочу, щоб ви були моєю офіційною редакторкою.

Вона запалює цигарку та спокійно курить. Здається, вона й досі не сприймає мене серйозно. Здуріти можна — яке упереджене ставлення! Попри все разом пережите, ми для людей і досі домашні тваринки.

— Ця книга стане Біблією для котячої цивілізації, — наполягаю я.

Глузливо стенувши плечима, вона ласкаво мене гладить. Ніби нічогісінько не втямила. Та справа не в перекладі — просто вона мислить інакше.

Вона досі має себе за головну.

Аж тут мою увагу привертає дещо дивне: високо в небі з хриплим криком ширяє мартин. Наталі також зауважує птаха.

Б’є на сполох корабельний дзвін. Ми кидаємося вузькими коридорами до носа вітрильника. Усі насторожі: Анджело посіпує хвостом, Есмеральда недовірливо похитує головою, Піфагор нервово чухає за правим вухом, Шампольйон високо здіймає білого чубчика, Наталі пильно вивчає горизонт у бінокль. Раптом люди починають верещати.